Альона Наталуха, головна редакторка Суспільне Запоріжжя, переможниця відзнаки «Суспільний код – 2025» у номінації «Незалежність: мʼяка сила», приєдналася до компанії одразу після університету у 2015 році.
Про свій шлях у журналістиці Альона згадує:
«Чесно кажучи, я ніколи не мріяла стати журналісткою. Спочатку я навіть хотіла бути юристкою, мріяла стати прокурором. Але коли настав час обирати спеціальність, щось всередині мене підказало: спробуй журналістику. Мене приваблювало різноманіття цієї професії, постійний рух, нові історії, несподіванки».
Ще під час навчання Альона зрозуміла, що хоче поєднувати теоретичні знання з практичним досвідом.
«Я проходила практику на радіо, вчилася орієнтуватися у незнайомому місті, шукала локації для зйомок. Це загартувало мене і навчило швидко знаходити рішення», — додає Альона.
У своєму інтерв’ю вона також розповідає, як важливо мати підтримку колег і працювати в атмосфері єдності.
«“Суспільний код” для мене — це не лише відзнака, а й можливість відчути, що ми одна команда, незважаючи на відстань і складні умови. Це підтримка і відчуття, що ми рухаємось у правильному напрямку, разом», — ділиться вона.
— Чому ви обрали для себе напрям журналістики?
— Різноманіття — це було для мене ключове. Я не уявляла себе на роботі з чітким графіком і однаковими завданнями щодня. Моя тітка, наприклад, бухгалтерка, і я завжди дивувалася, як вона може займатися цифрами день у день. Це не для мене. Журналістика — це постійний рух, нові історії, несподіванки. Іноді ми з колегами навіть жартуємо, коли посеред ночі їдемо на зйомку після обстрілу: «Ну що, не нудно? Все як ти хотіла?». І справді, нудно не буває.
В університеті я обрала спеціалізацію радіо. Мала кілька крутих практик у столичній радіокомпанії. Це був важливий етап. Я опинилася в незнайомому місті, в шаленому ритмі ньюзруму. Ми мало спали, багато працювали. Але цей досвід дав великий багаж знань, загартував і створив місток для подальшої співпраці.
Надзвичайно вдячна моїм батькам за підтримку. Я мала можливість не думати про фінанси, а просто вчитися і здобувати практичні навички. На першому курсі я чітко розуміла, що журналістика — це не просто диплом, а моя майбутня професія. І так усе склалося, що я повернулася до Запоріжжя й почала працювати спочатку на тодішньому ЗОДТРК, а згодом — уже на Суспільному.
— Розкажіть, як розпочався ваш шлях на ОДТРК?
— Я навчалась у Запорізькому національному університеті на факультеті журналістики. Саме завдяки викладачам я вперше опинилась у стінах тодішньої ЗОДТРК, яка згодом стала Суспільним. Моя викладачка Ольга Вакало, яка на той момент працювала на телебаченні, часто запрошувала студентів подивитися, як працює редакція, як готуються програми. Я приходила, дивилась, слухала, пробувала брати інтерв’ю. Бігала з диктофоном, знайомилась з експертами та спікерами, збирала коментарі — це була моя ініціатива, але з дозволу викладачки. Після одного з ефірів вона запитала: «Слухай, а у нас якраз в новини шукають людину. Хочеш?». Я погодилася. Тоді я вже вчилась у магістратурі й мала ще півтора року навчання попереду. Звісно, поєднувати важко, але воно того варте.
Перша зарплата була дуже скромною — вистачало хіба що на проїзд. Але мені було щиро цікаво, і я знала, що хочу працювати саме в журналістиці.
З того часу пережили багато змін — Суспільне реформувалося, змінилася структура, підходи, команда. Але для мене це завжди було місце, де я зростала. І робота завжди знаходилась. Якщо ти хочеш працювати — обов’язково знайдеться простір для реалізації. Так було зі мною.
— Яким був ваш шлях від кореспондентки до головної редакторки?
— Я прийшла працювати в державну телерадіокомпанію наприкінці 2015 року, це ще до офіційного старту реформи, але перехідні процеси вже починалися. В той час відчувався спад попередньої епохи — ще залишалися окремі прояви впливу влади на контент, але вже було зрозуміло, що наближається щось нове. Атмосфера в колективі була непростою: всі переймалися, не хотіли сприймати зміни. Але ми це пройшли. Мій шлях починався з кореспондентської посади — я працювала в новинному відділі, готувала матеріали, їздила на зйомки. Після реформування я продовжувала працювати в «полях», а також фактично була випусковою редакторкою та ведучою на радіо й телебаченні. Два роки тому, вже під час повномасштабної війни, я стала головною редакторкою бюро інформаційного контенту.
— Що змінилось на Суспільному й у ваших підходах до роботи за десять років у команді?
— Кардинально змінилися підходи до роботи.
Те, що було умовно 10 років тому, і те, що зараз — це два різних світи. Глядач змінився — ми також маємо трансформуватися разом із ним. Наприклад, зараз ніхто перед телевізором не чекає випуску новин, все можна знайти у соцмережах. Ми маємо бути швидкими, точними, людяними — і навчатися постійно. Це професія, де ти маєш постійно вдосконалюватися. І звісно, повномасштабна війна — це точка неповернення. Немає більше «робочого графіка». Є новина — значить, працюємо. Ніч, вихідний, лікарняний — усе відкладається. Запоріжжя — прифронтове місто. Ми постійно під загрозою, ми постійно моніторимо ситуацію. Обстріли, евакуація, люди, які втратили все — усе це проходить крізь нас. Іноді журналісти повертаються зі зйомок у сльозах. Ми навчилися тримати себе в руках, навчилися говорити з людьми, які втратили близьких. За кожною цифрою — історія, людина, життя. Команда у нас стала наче родина. Черговий ворожий обстріл — і всі вже в роботі, самі виходять, допомагають, тримають одне одного. Ми стали сильнішими, ближчими одне до одного.
— Що для вас означає жити у прифронтовому місті?
— Жити в Запоріжжі сьогодні — це як жити між двома світами. Ні, я не скажу, що тут погано. Тут життя триває. Люди гуляють, відкривають власний бізнес та інше. А за 40 км від міста наші військові стримують армію рф. Під постійним ударом наші маленькі міста й села. Чи не щодня ворог атакує Запоріжжя. Ти тільки вчора був у цьому місці, а сьогодні там обстріл, пожежа, загиблі. Це сюрреалістичний жах.
Заклади відкриваються, люди гуляють, бронюють столики на вихідні. Начебто все нормально: ідеш з друзями, смієшся, дивишся на вечірнє місто. А потім — бах. Прилітає. Горить. Трагедія. Просто тут — поруч, у сусідньому районі. У будинку, де живе чиясь родина. У твоєму місті. Це дивне відчуття: наче все в порядку і водночас такий сюрреалістичний жах. Ти не можеш бути розслабленим, не можеш по-справжньому просто жити. Ще є таке відчуття, ніби недостатньо робиш для перемоги. Провина, втома, постійне напруження. І з кожним роком стає тільки важче.
От колись для мене навіть літак був символом радості. Політ означав відпустку, свободу, нові країни — це був абсолютний кайф. Я дуже любила літати, і досі зберігаю цю любов. Але з початком повномасштабної війни навіть у цьому з’явились тригери. Гул літака пробуджує тривогу й переживання.
— Чому ви майже 10 років обираєте працювати на Суспільному?
— Для мене Суспільне — це не просто робота. Я приходжу сюди не просто виконувати обов’язки — я приходжу жити. Тут я проживаю і хороші, і складні емоції. Це місце, де завжди поруч люди, які підтримають. Тут ніколи не почуваєшся самотнім. Якщо ти засмучений — хтось підійде, обійме. Якщо треба поговорити — тебе вислухають, і стане легше. Це як родина. Так, можливо, звучить банально, але це справжнє. Я люблю наших людей, команду, атмосферу. І, мабуть, саме через це я щодня роблю вибір залишатися. Були моменти, коли було важко — кризи, сумніви, навіть думки піти. Але щоразу я обирала залишитися на Суспільному. Навіть коли були інші пропозиції роботи — я залишалась тут, бо це місце мені близьке.
Суспільне дає свободу. Свободу думки, свободу дій, свободу говорити про важливе — чесно, об’єктивно, не озираючись на інтереси олігархів, партій чи релігійних структур. Ми працюємо за стандартами. Сьогодні дуже цінно мати чисту совість і знати, що ти робиш свою справу по-справжньому.
І ще — тут завжди є простір для ініціатив. Якщо ти хочеш створити подкаст, відео, спецпроєкт — будь ласка. Тебе не зупинятимуть, навпаки — підтримає команда, допоможе з реалізацією, і в цьому теж сила Суспільного.
— Якими принципами ви керуєтесь у роботі з колегами? Ви вже згадували про відкритість у команді, довірливу атмосферу. Як саме це працює у щоденній взаємодії?
— Я ніколи не хотіла бути тією керівницею, до якої страшно підійти. У нашій роботі це просто не працює. Ми в постійному творчому процесі, і надихатися, коли на тебе тиснуть чи кричать, неможливо. Тому я завжди намагаюся бути відкритою, пояснити, показати, як щось зробити. Якщо треба — не просто сказати, а зробити разом. Я працюю з колегами, а не над ними.
Мені важливо, щоб людям було комфортно. Щоб вони не боялися ставити запитання, звертатися за порадою. Бо робота — це не тільки завдання і дедлайни, це ще й атмосфера. І я бачу, що це працює: колеги підтримують одне одного, підхоплюють, навіть коли у відпустці чи в складному стані. Це — про довіру.
Звісно, я можу бути суворою, коли це потрібно. Якщо є «зальоти» — реагую, іноді вистачає одного погляду. Але не з образою — а з повагою до процесу, до стандартів, до глядача, і команда це розуміє. У нас є баланс: ми можемо і дружити, і відповідально ставитися до роботи. Команда знає, що може звернутися до мене або до інших колег — ми відкриті, не закриті у «своїх ролях».
Для мене це, мабуть, найцінніше — що ми не просто працюємо разом, ми разом створюємо, підтримуємо, надихаємо. І не втрачаємо повагу одне до одного.
— Як вам вдається тримати емоційний баланс між роботою, підтримкою колег і підтримкою себе, особливо в умовах війни?
— Для мене важливо мати підтримку колективу — це моя родина, з якою ми працюємо разом і підтримуємо одне одного. Кожен з моїх колег надихає мене своєю енергією та відданістю справі. Це дає мені сили, коли здається, що ситуація важка. Крім того, я завжди намагаюся знаходити час для того, що мене наповнює, наприклад, для прогулянок з друзями містом чи подорожей за кордон. Це дає можливість відновити сили й перезавантажитися. Важливо дозволяти собі прості радощі.
— Як вам вдається відновлювати енергію після важкого дня, коли емоційна втома не дозволяє налаштуватися на спокій?
— Їсти солодке і спати (сміється). Коли я дуже втомлена, навіть така маленька розкіш допомагає. Я люблю час для себе, коли можу мовчати й бути на самоті. Це допомагає відновити енергію, особливо після насиченого дня. Дивлюсь детективи або фільми, що не потребують великих розумових зусиль.
Прогулянки на природі — ще один спосіб відновлення. Спостереження за водою або заходом сонця дає спокій і енергію. І звісно, я отримую енергію від часу, проведеного з родиною, на природі. Це приносить справжній відпочинок.
Читайте також: Позбутися інформаційних пустель у громадах, — Алла Скорик про мету гіперлокальної мережі Суспільного
— Яку пораду можете дати новачкам, які тільки починають освоювати професію журналіста?
— Моя головна порада новачкам у журналістиці — це не здаватися, навіть коли щось не виходить. Потрібно горіти своєю справою і бути впертими, пробувати раз за разом. Ще одна важлива річ — навчатися всього, навіть якщо на перший погляд здається, що це не потрібно. Особливо, якщо вас навчають чогось безкоштовно — це не варто недооцінювати. Чим більше ви будете знати, тим більше нових можливостей перед вами відкриється.
Я, наприклад, в університеті не любила монтувати відео, і навіть не думала, що це може стати важливою частиною моєї роботи. Але з часом усвідомила, як круто, коли ти вмієш знімати, монтувати, створювати контент. Це робить тебе більш універсальним і відкриває багато нових можливостей. Тому не бійтеся вчитися нового, навіть якщо спочатку це здається не потрібним.
— Що для вас означає щорічна відзнака «Суспільний код»?
— Для мене «Суспільний код» — це можливість побачити, як ми працюємо разом, незважаючи на всі виклики, що стоять перед нами, особливо в умовах повномасштабної війни. Це не тільки про визнання роботи колег, а й про відчуття єдності, яке дає нам ця відзнака. Кожен раз, коли ми отримуємо нагороду або коли хтось із наших колег отримує її, ми відчуваємо гордість.
«Суспільний код» — це можливість познайомитися з іншими членами команди, навіть якщо ми фізично перебуваємо в різних містах і філіях. Це важливо, бо часто ми бачимо колег в ефірі чи в новинах, але не знаємо, звідки вони, що роблять, і які проєкти реалізують. Це дає можливість не тільки побачити досягнення, а й відчути, що ми справді працюємо разом, як єдина команда. Це об’єднує нас, надихає і дає сили.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.
Матеріал підготувала Дарʼя Гонтарєва
Фото — з особистого архіву Альони Наталухи
