Новини компанії

В рамках телемарафону «Єдині новини» шість медіагруп розпочали інформаційну кампанію про воєнних кореспондентів — людей, які щодня ризикують власним життям, аби оперативно та правдиво доносити інформацію про події на фронті й російські злочини в Україні.

Серія мініінтерв'ю розкриває роботу й особистості воєнкорів ІСTV, 1+1 Марафон, Суспільного, «Інтер», «Ми-Україна», «ТК Рада».

Саме ці люди разом із нашими військовими першими заходять на звільнені від російських окупантів українські території, аби показати всьому світу справжнє обличчя «русского міра» та руйнівні наслідки, які той несе за собою. 

У межах кампанії 11 воєнних кореспондентів розкажуть про свій шлях у цій війні та причини, які мотивують їх продовжувати виконувати важку роботу і попри постійну небезпеку перебувати у вирі воєнних подій. 

Хтось із них на війні з перших днів повномасштабного вторгнення, хтось — розповідає про російські воєнні злочини з 2014 року. І хоч не всі мріяли про роботу воєнного кореспондента, але кожен з них із честю носить це звання. 

Єдині в ефірі – єдині в бою

Сьогодні у лавах Збройних сил служить багато українських медійників. Саме завдяки їхній самовідданості та безстрашності світ може бачити реальні масштаби жахіть цієї війни й допомагати Україні боротися з російськими окупантами.

Олег Корнієнко, воєнний кореспондент ICTV: «Коли після кількагодинного обстрілу ти бачиш, як військовий тобі посміхається, ти розумієш, що точно не маєш права скиглити, твої буденні проблеми порівняно з цим – ніщо».

Тетяна Наконечна, воєнна кореспондентка ICTV: «Один військовий мені написав: дякую за ваш сюжет, мій син вперше за багато місяців побачив мене по ТБ, хоч так побачив. Це розчулює».

Ірина Антонюк, воєнна кореспондентка телеканалу «Ми-Україна» розповідає про свій перший досвід роботи на війні та моменти, які закарбувалися в її пам’яті: 

«Найважче — дивитися в очі матерів загиблих військових. Це дуже важко. Важко стриматися в цей час... Це не просто військовий. Це людина, яка 24 лютого зібралася й пішла в військкомат і загинула за те, що б я була жива. За те, щоб я могла продовжувати робити свою роботу». 

Ірина Антонюк вважає своїм обов'язком зафільмувати та закарбувати правду цієї кривавої війни.

Юлія Кирієнко, воєнна кореспондентка ТСН, 1+1 Марафон:

«Чесно кажучи, від тієї наївної дівчинки, яка мріяла про роботу журналістки з 8 класу, не лишилося нічого. Через те, що я ніколи не думала, що буду працювати в найгарячіших точках нашої країни, що це все розтягнеться аж на 10 років і що я побачу таку війну».

Наталія Нагорна, воєнна кореспондентка ТСН, 1+1 Марафон:

«Заради якого сюжету я їжджу на війну 10 років? Мені б хотілося поцілувати українські прапори вздовж кордону з росією і стояти та знімати, як там будують височенну стіну».

Ігор Левенок, воєнний кореспондент телеканалу «Інтер»:

«У нашій роботі найскладніше, мабуть, — це потрапити на передову. Сама дорога є небезпечною дуже. Будь-який рух противник моніторить. А коли вже потрапляєш на саму передову, ти бачиш бійців, те, як вони впевнено поводяться, відбивають штурми. І частинка цієї впевненості передається нам».

Руслан Смєщук, воєнний кореспондент телеканалу «Інтер»:

«Коли ти приїжджаєш і працюєш, що ближче до нуля або на нулі, то більше крутих людей ти зустрічаєш».

Анастасія Іванців, воєнна кореспондентка Суспільне Новини:

«Найбільший виклик у моїй роботі, в усіх моїх інтерв'ю, щоб коли я спілкуюсь з людиною, людина вийшла від мене незаплаĸаною. Моє завдання зробити так, щоб людина відчувала, що їй все ще є для чого жити». 

Слава Мавричев, воєнний кореспондент, шефред східного хабу Суспільного Мовлення:

«Як батькові мені складно бачити загиблих дітей, спілкуватися з їхніми батьками. Це відчуття шаленого болю, яке ти намагаєшся просто якомога швидше перетворити на лють. Тільки фільмуючи це все, тільки розповідаючи ці історії, тільки доносячи їх світові та українцям, ми матимемо шанс це припинити».

У воєнного кореспондента телеканалу «Рада» Олександра Кривокульського старший брат на «нулі». Коли брати зідзвонюються, то говорять в основному про те, що в тилу. І обережно сподіваються побачитись — вдома. 

«Я завжди кожного військового запитую, про що він мріє, і відповіді бувають різні. Хтось хоче просто тиші. Хтось хоче будинок. Хтось хоче побачити рідних. Хтось хоче повернутись додому, але територія, на жаль, зараз тимчасово окупована. Хтось мріє про сім'ю, дітей. Жодної мрії про матеріальне я не почув».

Воєнна кореспондентка телеканалу «Рада» Софія Чолас називає себе посередником між світами. Між цивільним життям у дуже відносній безпеці та пеклом передової. Де відчуття загострюються і все стає зрозумілим. 

«Чим далі від фронту, тим більше кольорів. Чим ближче до фронту — все стає таким чорно-білим, ти точно знаєш де ворог. І де правильна сторона. Іноді повертаєшся [звідти] і думаєш, господи, як взагалі живі виїхали? Але під час роботи не думаєш про це. Записуєш стендап з першого разу, тому що другого дублю там немає, сценарію також — ти просто стоїш під обстрілом і озвучуєш те, що ти бачиш, чуєш, відчуваєш».