Новини компанії

До Дня захисника України 14 жовтня на UA: ПЕРШИЙ о 20:00 відбудеться прем'єра документального фільму журналістки Євгенії Подобної «Життя післязавтра». Стрічка розповідає про двох ветеранів російсько-української війни, які попри серйозні травми не зневірилися та довели, що можуть жити насиченим повноцінним життям.

Читайте також: До Дня захисника України UA: ПЕРШИЙ покаже тематичні фільми й програми

Олександр Терещенко — «кіборг» донецького аеропорту. На війні чоловік утратив обидві руки та око. Наразі Олександр — заступник міністра в справах ветеранів України. Вадим Свириденко — медик, який виходив з оточення в Дебальцевому та утратив усі чотири кінцівки. Нині Вадим — уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій.

Цікаво, що команда фільму складається з трьох жінок, які були у минулому воєнними кореспондентками. Окрім того, режисерка Сніжана Потапчук мала поранення, вона та операторка Світлана Коваль удостоєні недержавного ордену «Народний герой України».

В екслюзивновному інтерв'ю журналістки і автора стрічки Євгенії Подобної для 24 каналу читайте про те, що мотивувало авторку відзняти це кіно та чому історії про ветеранів варто екранізовувати, а суспільству — навчитися правильного ставлення до ветеранів. А також про те, чому широкому загалу важливо усвідомити: навіть з ампутованими кінцівками ветерани залишаються чоловіками з гідністю і надихають своїм прикладом тисячі людей.

Що Вас мотивувало взятися за цю історію і відзняти кіно?

Я знаю добре обох героїв вже кілька років. З Вадимом Свириденком познайомились на «Іграх Нескорених» — змаганнях для учасників АТО, які отримали важкі поранення, у тому числі й інвалідність. Ми просто розмовляли про проблеми бійців з інвалідністю, і Вадим сказав, що в нього теж ампутації. Лише тоді я помітила, що щось не так і в нього не руки, а якісно зроблені протези! А вже коли Вадим сказав, що в нього чотири ампутації — я була шокована.

А з Сашею Терещенком ми познайомились на акції людей з інвалідністю. На Хрещатику стояла велика стіна з пінопласту, і вони розбивали цю стіну. Перфоманс символізував те, що люди з інвалідністю розбивають бар'єр, який їх відділяє від суспільства. І коли я побачила, як Саша розбиває цю стіну, а в нього немає рук, важке поранення ока, посічене обличчя, я не витримала і розревілась навзрид. Замість того, аби взяти коментар, вибачалась, що з ним це сталося, а він мене пів години заспокоював. Я йому дуже дякувала. Зрештою лише коли Саша мене заспокоїв, він нарешті зміг дати коментар для сюжету.

Олександр Терещенко під час забігу «Біжу за героєм»

Кілька років я спостерігала за тим, як склались життя цих двох хлопців, ми перетинались на багатьох подіях. Вони обоє для мене — справжні герої. Олександр — «кіборг» Донецького аеропорту, а Вадим — медик, який виходив з Дебальцівського оточення. Після поранень, лікування та реабілітації вони почали нове життя: займаються спортом, здобувають медалі, стали високопосадовцями, пишуть книги і картини. Вони реалізували себе в житті й довели, що навіть з важкими пораненнями можна жити класним насиченим повноцінним життям! І тому в мене виникла ідея зняти про цих двох хлопців фільм до Дня захисника України. Чому? Бо це люди надзвичайної сили духу і сили волі. І вони мають мотивувати інших і бути прикладом. Сподіваюсь, нам з режисеркою Сніжаною Потапчук разом вдалось це зробити.

Ви говорили, що суспільству потрібно навчитися правильного ставлення до ветеранів. Розкажіть про ставлення широкого загалу до ветеранів у контексті вашого фільму. На ваше переконання, чому історії про ветеранів треба витягувати на поверхню й екранізувати?

По-перше, хочу, аби цей фільм розказав круті історії цих унікальних хлопців. А, по-друге, аби не наступали на мої граблі і знали, як висловити свою вдячність та небайдужість до воїнів з інвалідністю, не принижуючи їх своєю жалістю. Жалість — це точно не те, що потрібно пораненому воїну, сльози, голосіння і фрази типу «бідні наші сонечки-котики». Це дає багатьом з них відчуття якоїсь неповноцінності й неповносправності.

Саша Терещенко після ампутацій та лікування зайнявся спортом, почав писати картини, тримаючи пензлик в протезі, написав книгу, не маючи рук, яка розійшлась гарним накладом. Він активно займався громадською діяльністю, очолював спілку ветеранів у себе в Миколаєві, опікувався побратимами, ризикнув переїхати до Києва, служив в академії, де виховував майбутніх поліцейських, а зараз є заступником міністра. Він фактично і став тією державою, яка має допомагати ветеранам. У нього є унікальна якість: він — людина, яка заряджає своєю енергетикою. І його девіз: «Я людина з необмеженими можливостями» став гаслом і нашого фільму «Життя післязавтра».

У Вадима Свириденка, попри ампутації, теж дуже насичене життя. Він займається реабілітацією учасників АТО, отримав багато нагород, брав участь в марафоні морської піхоти США, в Шотландії — марш-кидок, багато мандрує, ходив в гори на протезах. Він дуже швидко бігає, наздогнати його нереально. Вадим зустрічається з пораненими бійцями, його контакти є у відкритому доступі. І йому дзвонять не лише як посадовцю, аби вирішити конкретні питання, але й просто поговорити. Вадим завжди готовий морально підтримати побратимів.

Протези Вадима Свириденка

Які основні меседжі Вашого фільму?

Меседж, який хотіли донести наші хлопці, про те, що межі передусім в наших головах, що потрібно ставити перед собою цілі і навіть через «не можу» досягати їх. Що те, що здається на перший погляд нереальним — реальне, якщо дуже захотіти і працювати. І те, що жалість — не потрібна. Навіть з ампутованими кінцівками вони лишаются сильними чоловіками з почуттям гідності. По-друге, потрібно створювати для них можливості: програми фізичної та психологічної реабілітації, працевлаштування, заняття спортом, аби вони не зачинялись в себе в квартирі і не лишалися наодинці серед чотирьох стін.

І, до речі, знаю з власного досвіду, що один з головних страхів хлопців з ампутаціями чи важкими пораненнями — це те, що вони залишаться самі. Але герої нашого фільму мають щасливі родини.

В одному з ваших дописів у соцмережі Facebook йшлося про те, що «совєцька людина не мала права на біль, психотравму, образу і правду. Вона мала право лише пишатись "великими перемогами вєлікай страни". Як і родини, які потерпали, доки ветеран не оговтається від привидів війни і таборів».

Які зміни з того часу сталися в українському суспільстві щодо сприйняття ветеранів? Порівняйте радянський підхід у Другій світовій війні з підходом, який формується за російсько-української війни.

Усе, що я скажу далі, це дуже суб'єктивно. Мій прадід був на війні, потім був репресований і, на щастя, вижив та повернувся додому. Але повернувся іншою людиною. Зі спогадів рідних знаю, що кілька років по поверненню його наче підмінили. Він був агресивний, не міг тримати себе в руках. А кілька років потому це пройшло і він став таким, як колись: тихим, спокійним і дуже добрим. Зараз ми знаємо, що це називається ПТСР. А тоді в них не було права говорити, що війна — це страшно і що це як психологічні, так і фізичні травми. Дуже багато людей з інвалідністю Другої світової війни опинялись закритими і не брали участі в парадах, бо радянська людина мусить бути цілою, неушкодженою і тільки пишатися перемогами «вєлікой страни». Досвід афганців був приблизно таким самим: протез, пенсія, якщо пощастило, квартира, а далі — як хочеш.

Зараз, як на мене, принципово багато речей змінилось. По-перше, ніхто не замовчує проблему і її масштаби. Є багато ініціативних людей, які готові допомагати, навіть на волонтерських засадах. Люди, які працюють над цими питаннями, відійшли від підходу «дати трохи риби і забути до наступного свята». Вони більше думають над тим, як дати «вудку». Команди Міністерства зі справ ветеранів і уповноваженого з питань реабілітації працюють.

Вадим Свириденко (ліворуч) у військовому госпіталі

Добре, що змінилося ставлення до психологічної реабілітації. Якщо на початку війни пропонуєш військовому психолога, а він тобі ледь не грубо відповідає, мовляв, «я мужик, я не псих, я вирішу сам свої проблеми». Чомусь багато хто вважав, що це соромно і це ознака слабкості. Зараз ставлення змінилося, до хорошого психолога вже не соромляться звертатись. Але хороших, м'яко кажучи, дуже не вистачає.

Читайте також: Прем’єра фільму «Додому» та концерт Kozak System — у День захисника України на UA: КУЛЬТУРА

Досі також існує проблема зі ставленням суспільства до ветеранів та адаптацією загалом. На вашу думку, що має зробити держава, аби це змінити? Вам відомі якісь волонтерські ініціативи щодо підтримки ветеранів з важкими ампутаціями та травмами?

Була волонтерська організація, яка допомагала з працевлаштуванням та навчанням поранених воїнів. Наприклад, людина була будівельником, втратила руку і не може працювати за фахом, волонтери шукали курси програмування, англійської мови, загалом давали можливість хлопцям перевчитись, здобути нову професію і знайти себе в чомусь іншому. Згодом з'явилася постанова Кабміну, яка дає можливість таким ветеранам пройти навчання і здобути нову професію. Не знаю, наскільки цим правом користуються, але, здається, про цю можливість взагалі знають небагато. Є ініціативи, які займались творчою реабілітацією ветеранів — всіх одразу не пригадаєш.

Прогресує історія з протезуванням та психологічною реабілітацією. Хоча мабуть і не так швидко, як того хотілося б. Вадим Свириденко, до речі, дуже слушно наголошує, що психологічна реабілітація потрібна не лише самим бійцям, але і їхнім сім'ям, що з ними теж треба працювати. От уявіть: приїжджає чоловік з фронту, втративши руку чи ногу, з важкими пораненнями, що відчуває і переживає разом з ним його мама чи дружина? Крім того, прийняття себе нового — це складний процес, який часом супроводжується агресією та депресію, і для родин — це теж дуже складний період.

Вадим Свириденко та Олександр Терещенко на тренуванні

Вадим також є прихильником реабілітації через спорт і, як показує його приклад і багатьох хлопців, це теж працює! Тут справді є багато можливостей. Наприклад, тренування на «Олімпійському», де з хлопцями і дівчатами працюють тренери з урахуванням поранень і їхніх фізичних можливостей.

Я не є фахівцем у цьому питанні, але думаю, що непочатий край роботи щодо покращення умов для життя ветеранів з важкими травмами. Це і лікування, і допомога з житлом, і робота з психологічною реабілітацією. Ми часто дискутуємо про те, як держава має ставитись, що держава має зробити. Але ж держава — це і ти, а не лише чиновники, які ставлять підписи, і не тільки депутати, які приймають законопроєкти. Дякувати, поважати і підтримувати ветерана — це теж дуже важливо. Він має розуміти і відчувати, що це було не дарма і його вчинок цінують. І відчувати постійно, а не кілька разів на рік на свята.

Фото: архів авторки фільму Євгенії Подобної

Авторка тексту: Катерина Петренко

Вперше опубліковано на сайті 24 каналу