Про найбільші виклики, небезпечні ситуації, у які довелося потрапляти, історії зі зйомок і про те, що дає сили залишатися жити й працювати в прифронтовому Херсоні, кореспондентка Суспільне Херсон Яна Самко розповіла в інтерв’ю «Детектору медіа».
Яну Самко початок повномасштабного вторгнення застав у Херсоні. На той час вона працювала на місцевому телеканалі «Херсон плюс» і продовжила висвітлювати події в регіоні під час окупації міста. Паралельно співпрацювала з низкою одеських і київських медіа (ТРК «Київ», «Апостроф TV»), а також періодично спілкувалася з закордонними виданнями, де розповідала, як живе окупований Херсон.
«Я довгий час з окупації виходила в ефіри телеканалів під своїм іменем, не приховуючи обличчя. Через це не наважувалася виїжджати, але все ж це вдалося зробити. Я перебувала в окупації загалом рік і вісім місяців, була і на правому, і на лівому березі Херсонщини, тому що я родом не з Херсона, а з області», — розповідає Яна Самко.
Деякий час вона після виїзду з окупації працювала на одеське видання «Інтент», періодично приїжджаючи вже в деокупований Херсон і продовжуючи писати про його нинішню ситуацію. «Я не змогла бути осторонь Херсона, вирішила повернутися сюди жити й працювати. І так я опинилася на телеканалі Суспільне Херсон у червні 2024 року», — говорить журналістка.
Найбільшою мотивацією залишатися в місті називає людей. «Хтось має бути тут, хтось має висвітлювати те, що тут відбувається. Аби люди не думали, що про них забули, щоб про них дізнавалися поза межами регіону. Для мене важливо, щоб Херсон був на слуху, щоб лівобережжя і правобережжя було на слуху, щоб громади були на слуху», — говорить Яна Самко.
Вона розповіла історію, яка найкраще ілюструє, як живуть херсонці зараз.
«Ми приїхали на місце обстрілу. У приватний будинок потрапив снаряд РСЗВ, пошкодив дах, спалахнула пожежа. Дім був дуже понівечений, а от сад залишився неушкодженим. Ми побачили, що навколо зруйнованого будинку квітнуть троянди. Поки я працювала, люди нарвали мені оберемок цих квітів, кажуть: “Чого вони тут будуть залишатися, хай краще вас будуть радувати”. І це, певно, найкраща вдячність за те, що ми тут. Не раз спостерігали, коли приїжджаємо на зйомки, як сусіди допомагають господарям пошкодженого будинку», — розповідає Яна Самко.
Вона не вважає себе воєнною кореспонденткою, говорить, що «життя змусило перейти працювати в реаліях війни». За час роботи в прифронтовому регіоні їй довелося набути нових знань і навичок та змінити свою роботу відповідно до викликів. Працювати в шоломі й бронежилеті та постійно прислухатися до звуків навколо — це вже звичка. «Якщо раніше важливою була оперативність, то зараз — безпекова складова. Передусім думаєш, наскільки це безпечно для тебе на місці події, для людей у місті та чи можна публікувати матеріал на цей момент. Тобто стандарти журналістики (подачі матеріалів — ред.) довелось трохи трансформувати. Зокрема, у візуальній подачі: не можна знімати місця з будь-якого ракурсу, за потреби слід уникати загальних планів. А ось змістова, інформаційна складова загострилася дуже сильно. Зокрема, ти подаєш сухі факти для аналізу, не дозволяючи собі емоційної подачі. Як і раніше, зважаєш на кожне слово, яке ти публікуєш.
Тут загострилися всі відчуття. Окрім роздумів, яке питання поставити, аби розкрити тему, та про саме спілкування з людиною, ще паралельно допомагаєш оператору зняти потрібні кадри, аби зменшити час перебування на вулиці, слухаєш, що відбувається довкола. Чи не чутно свисту, чи є дрон. Важливо вміти швидко й правильно відреагувати.
Я завжди переживала, що я буду робити, якщо під час увімкнення на нас летітиме дрон. Я для себе планувала, що треба сказати: “Вибачте, у нас атака дронів” — і перервати ввімкнення. А коли це сталося, то все відбулося не так, як я думала. Я спочатку вийшла з кадру, потім уже на ходу сказала: “Вибачте, у нас атака дронів, ми заходимо в укриття” — і тільки хвилин за п’ять ми повернулися. Я розуміла, що вже у безпеці та можу говорити. В цій ситуації я не злякалась, а ще більше зібралася», — розповіла Яна Самко.
За її словами, небезпечні ситуації трапляються не лише під час роботи.
«Авіація. Коли летять КАБи поруч — це дуже страшний звук. Розумієш, що вони пролетіли повз тебе, але ж десь влучили — і тобі вже зараз треба їхати на цю зйомку, а самого трохи теліпає. Для мене це найскладніше в таких ситуаціях, бо в такому стані їхати на зйомки не можна.
Певний страх є завжди, бо ти не відчуваєш себе в Херсоні в безпеці ніде. Ти постійно в стані настороженості. Ми поки що не потрапляти в дійсно небезпечні ситуації. І це завдяки нашому керівництву, яке завжди говорить: “Спочатку — безпека, а потім — інформація”. Тому за потреби перериваємо зйомку, пересиджуємо артобстріли, втікаємо від дронів. Але це вже, на жаль, буденність усіх тут», — розповідає журналістка.
За її словами, їй найбільше подобаються зйомки в громадах, у селах, бо саме там часто відбуваються зустрічі з гостинними й душевними людьми.
«Одного разу в дорозі в одному з сіл ми побачили гніздо лелеки. Ми через місяць повернулися знімати в цьому населеному пункті навчальний заклад, я пригадала про це. Нам розповіли, що люди самі його облаштували — й уже кілька років птахи там живуть. Я запитала, чи можна зняти їх. І вже через кілька хвилин ці люди приїхали з роботи, нас зустріли, все розповіли й показали. Дуже бідкалися, що у них немає нічого приготованого, щоб нас погодувати. Пригостили нас холодним компотом. І щоразу, коли ми їздимо в це село, вони нас зустрічають, пригощають компотом, питають, як наші справи, й говорять: “Приїжджайте ще, нам є що розказати про наше село”», — говорить Яна Самко.
З теплотою та гордістю вона розповідає і про зйомки з захисниками Херсонщини. Зокрема це військовослужбовці 34 окремої бригади берегової оборони 30 корпусу морської піхоти ВМС ЗСУ.
«Вони працюють у дуже тяжких умовах, але жартома при зустрічі кажуть: “Що вам приготувати? Лате на кокосовому, фрапе чи матчу?”. Я відповідаю: “Ну, давайте флетвайт”. Вони приготували звичайну розчинну каву “три в одному” на газовій горілці — але яка це була смачна кава! Певно, смачнішої кави в Херсоні я не куштувала! Це, напевно, вміння людей у дрібницях знаходити сенси, триматися за них і заряджати настроєм інших. І мені хочеться робити такий контент, щоб він зачіпав інших людей, щоб вони могли відчути те, що відчула я. Немає людини в Херсоні, яка б не мала історії, яку б не варто було почути іншим регіонам і іншим країнам», — із посмішкою пригадує Яна Самко.
Вона говорить: це те, що тримає її в Херсоні попри небезпечну ситуацію в місті.
«Я обрала журналістику 11 років тому, перейшовши в неї з педагогіки. Я закохалася у фотографію, а через неї перейшла в журналістику. Я шалено залежна саме від роботи “в полі”. Я завжди кажу: “Думка — патрон, слово — зброя”, ця цитата в моєму робочому блокноті, і її цінність я відчула саме під час повномасштабного вторгнення. Ми, журналісти, розповідаємо та показуємо… Тим самим допомагаємо людям відчути, що вони не самі, допомагаємо чути про Херсон, допомагаємо зрозуміти наше життя. Мене дуже підтримують люди, які поруч — це мій колектив. Я безмежно вдячна долі, що потрапила в цю команду. Я багато чого навчилась і мені є ще чому вчитися ще. Це наша маленька родина, яка постійно на зв’язку, ми постійно один одному допомагаємо. Усі, хто залишається тут, — це велика херсонська родина. Херсон має жити, відбудовуватися, розквітати, тому що у багатьох із нас є плани на це місто і після завершення війни», — сказала Яна Самко.
Повний текст матеріалу — за лінком.
Автор — Оксана Наумова, Детектор медіа.
