Про силу радіо в епоху екранів, про те, навколо чого сьогодні об’єднується аудиторія, про спадкоємність поколінь у мовленні та особисте під час ефірів — в інтерв’ю до Дня працівників телебачення, радіо та зв’язку розповідає Дмитро Хоркін, член правління Суспільного, відповідальний за платформи радіо, телебачення та диджиталу.
«Без зв’язку люди залишаються беззахисними, а радіо повертає відчуття контролю і підтримки»
— Українське Радіо відзначило 101 рік. При цьому мільйони людей продовжують його слухати. Як ви думаєте, чому?
— Я давно над цим думав. Колись у Нью-Йорку я нарахував 83 ефірні радіостанції в FM та AM діапазонах і зрозумів: ефірне радіо — середні та ультракороткі хвилі, — вони є і будуть.
Чому слухають? Тому що це зручно. Це співрозмовник. Для мене особисто це про людей ситуативно самотніх. У тебе може бути сім’я, але ти хочеш посидіти один, увімкнути радіо на кухні або в машині. Воно завжди поруч, ти отримуєш інформацію, яка тобі важлива саме зараз.
Під час війни, блекаутів, обстрілів радіо має колосальне, виняткове значення. Нічим ти його не заміниш. Якщо це окуповане або прифронтове місто, де нестійкий мобільний зв’язок і відсутній інтернет, радіо залишається єдиним надійним способом передати інформацію. І радіо важко заглушити — особливо коли працюєш на різних частотах.
Коли по 12 і більше годин немає світла, зникає зв’язок, а акумулятори мобільних операторів розряджаються, люди втрачають можливість навіть викликати швидку. Немає жодної впевненості, скільки це триватиме. Невідомість викликає сильну напругу, і в такі моменти радіо стає для людей справжньою опорою. Воно пояснює, що відбувається, коли очікувати відновлення, дає чути, що в інших районах вже з’явилося світло — отже, з’явиться і в них. Без зв’язку люди залишаються беззахисними, а радіо повертає відчуття контролю і підтримки.
— Українське Радіо працює цілодобово. Скільки людей залучено для того, щоб цей ефір не перервався?
— Редакторська команда — близько 70 людей: ведучі, редактори, продюсери. Частина з них працює в Києві, по три представники — в кожному регіоні, але вони виходять як в загальнонаціональний, так і в місцевий ефіри. Наприклад, коли в Чернігові вся область була знеструмлена, то місцеві журналісти виходили в ефір телефоном на всю Україну, тому це було цікаво і важливо.
— Що найскладніше в роботі команди?
— Є загальна втома від довготривалої війни, невизначеність. Ситуації, пов’язані з сім’ями, рідними та близькими. Наприклад, хтось із твоїх воює, і раптом немає з ним зв’язку. Деякі люди про це не зізнаються. Психологічний стан у всіх різний: хтось лякається одразу, і це помітно, а хтось реагує лише з часом. Ми зараз намагаємося проговорювати це в колективі, щоб люди не мовчали. Зараз люди здебільшого починають нам розповідати й аналізувати ситуації, і тоді ми просто не чіпаємо їх.
«Студія Українського Радіо — це найвпізнаваніші радіоінтер’єри у світі, місце-мастхев для відомих діячів»
— Як тотальна диджиталізація впливає на розвиток радіо?
— Річ у тому, що радіо — це не тільки радіохвилі. Радіо диджиталізоване, воно є в інтернет-мережі, розповсюджується через стрімінгові платформи й через подкастинги. Тобто аудіоконтент — це теж радіо.
Можуть змінюватися хвилі, можуть змінюватися способи доставки. Є цифрове радіо, DAB+, до речі, ми теж там є. Головне — не проґавити момент.
Я сьогодні подарував останню книжку про історію сторіччя радіо — там описано 1993 рік. Тоді Національна рада телебачення і радіомовлення вперше виходить на конкурс по FM-частотах, і ніхто не подається, бо FM-частоти в пострадянському просторі не були популярні. І Українське Радіо тоді проґавило момент: «А навіщо, у нас же є проводове радіо».
От зараз ми намагаємося цього не повторити. Ми будемо всюди: є додаток, є сайт, є стрімінгові платформи.
— Я постійно жартую, що студія Українського Радіо — це найвпізнаваніші радіоінтер’єри у світі, місце-мастхев для відомих діячів. Особливо після того, як минулого року в нашій студії давав інтерв’ю глава держави, фрагменти цього інтерв’ю брали BBC, CNN, Fox, постив Ілон Маск.
Мені дуже приємно, що за останні вісім років Українське Радіо і всі наші канали в сім’ї Суспільного — це абсолютно гідні репрезентатори того, яким має бути сучасне мовлення. У нас є все: від радіосеріалів і радіодетективів — до сучасних форм і флешмобів. Ми — радіокнопка номер один, і ми відповідаємо цій ролі. Це видно з результатів опитувань. Представники державних органів і політичних сил розуміють, що Українському Радіо потрібно дати інтерв’ю. Та ми запрошуємо політиків в ефір із дотриманням балансу політичних сил, представлених у Верховній Раді.
Наші записи — від класичного, мистецького мовлення — звучать на різних радіостанціях світу. А наші флешмоби виходять далеко за межі радіоефіру. Як приклад — той самий Радіодиктант національної єдності. Це та подія, до якої дуже легко привертати увагу. Те, що дійсно об’єднує.
— Радіодиктант сьогодні об’єднує мільйони людей в усьому світі. Як він став такою масштабною подією?
— Другого життя Радіодиктанту надала робота попередньої головної редакторки Українського Радіо Аліни Акуленко. Вона доклала зусиль, щоб змінити класичний формат диктанту як суто мовознавчої події і перетворити його на справжню національну подію. Потім Юлія Шелудько почала опікуватися цим проєктом, працювала над популяризацією Радіодиктанту, ми почали залучати відомих українців як авторів та читців.
Сьогодні ми об’єднуємо мільйони людей на всіх континентах, і роль Українського Радіо тут абсолютно органічна, адже — це частина країни, частина її ідентичності.
— Наступного року теж відомий українець буде читати Радіодиктант?
— Я підтримую цю ідею.
«Ukrainian Radio Days — це нова культурна ініціатива, що відкриває шлях до традиції осмислення звуку, голосу й пам’яті».
— У вас був великий тур Україною з книгою про 100-річчя Українського Радіо. Що люди говорили на зустрічах?
— Я вже 21 рік працюю в ефірі, з 2004 року. У радіо є шанувальники, у яких з нами спільна історія. Приходять, питають, а ми — згадуємо. І відгуки на нашу роботу є. Загалом люди все чують. Інколи — критикують. Стабільно нам дзвонять: хтось не так щось сказав в ефірі. Це нормально, до речі. Я сам такий (усміхається).
— Цього року вперше проходять Ukrainian Radio Days. Як виникла ця ідея?
— Ідея Ukrainian Radio Days виникла у Вадима Міського — він є співавтором нашої важливої книжки про сторіччя Українського Радіо, історію радіомовлення. Вадим і запропонував зробити такий формат.
Загалом, Ukrainian Radio Days — це нова культурна ініціатива, що завершує ювілейний рік століття Українського Радіо й водночас відкриває шлях до нової традиції осмислення звуку, голосу й пам’яті. Це цикл подій, і ми вже бачимо до них інтерес з боку медіа та суспільства. Важливо, що ми своїм досвідом спонукаємо до розмов не тільки всередині країни, а й у суто індустріальному, галузевому середовищі за кордоном.
— Нещодавно ви відвідали кілька святкувань століття радіо у Данії й Польщі. Можна сказати, що минулого року Українське Радіо певною мірою задало тренд святкувань.
— Почався «золотий рік» століть радіо, ми ж п’ятий регулярний мовник у світі. На таких зустрічах ми — поважні гості. Колеги казали, що попри те, що у нашій країні війна, відзначення століття Українського Радіо пройшло на дуже високому рівні. Ми справді цим пишаємося.
Водночас цьогоріч на сторіччі Данського і Польського радіо ми не тільки брали участь у церемоніальній частині, але і давали консультації. Чому? Бо війна близько, і саме радіо має визначальну роль в інформуванні громадян в таких кризових ситуаціях, бо воно залишається, коли зникає інтернет.
— Багато гастролюють і музичні колективи Українського Радіо.
— Наші радіоансамблі Суспільного — це гідна окраса, вони стоять на дуже гідному рівні в Європі. Навіть під час війни Академічний симфонічний оркестр і Академічний хор Українського Радіо мають один з найщільніших гастрольних графіків серед українських колективів і за географією турів за кордоном, і за статусом подій, на які оркестр і хор запрошують виступати антрепренери (гала-концерти у національних театрах європейських столиць, світові престижні для усіх музикантів фестивалі у Швейцарії, Італії, Бельгії, Нідерландах, Іспанії).
Оркестри, хори завжди були невіддільною частиною радіо. У Данії, наприклад, було сторіччя Данського радіо і водночас сторіччя оркестру Данського радіо. У нас десь на п’ять років різниця. Раніше не існувало нормального швидкого звукозапису. Все робилося наживо, в прямому ефірі. Записувати було дорого й майже неможливо, тому при радіокомпаніях одразу створювали радіотеатри, брали акторів, читців — тих, хто пізніше став дикторами.
На місці Укоопспілки на Хрещатику — там, де Інститутська спускається вниз і виходить на Хрещатик, — був перший радіотеатр і оркестр Українського Радіо, який грав постійно з 1929 року. І з 70-х років минулого століття культовий Будинок звукозапису Українського Радіо працює в розкішній спеціалізованій будівлі.
«Не втратити відчуття закоханості в професію, відчуття відданості аудиторії»
— Що вас надихає щоразу закохуватись у радіо?
— Найбільше те, що радіо мене обрало саме. Закохуйся — не закохуйся — радіо саме оточить собою: від друзів і близьких до робіт і проєктів, здавалось би, поза радіомовленням.
— Що ви найбільше любите у своїй роботі?
— Ефіри, особливо ранкові. Я завжди живу в пішій доступності від радіо. Коли ти йдеш на роботу дуже-дуже рано і прокидаєшся разом з Україною. Усвідомлюєш, що тебе вже слухають, телефонують… Це дуже класно.
— Як ви готуєтесь до ефірів?
— Готуюся постійно. Дуже люблю прислухатися, про що люди говорять у кафе, у транспорті. Чим вони живуть. Тоді ти з ними говориш однією мовою.
— Ви пам’ятаєте свої перші ефіри?
— Пам’ятаю, навіть теми, звісно. Передісторія дуже цікава. В університеті я навчався на географічному факультеті. Та з науковою діяльністю в мене не складалось одразу, проте на одній наукової конференції мені пообіцяли поставити всі бали, що треба, за виступ із дослідженням, яке я, звісно, вигадав, та ще й без жодного аркуша в руках, притравлене притаманним мені фарсом та іронією. Комісія професорів попросила мене пообіцяти, що я ніколи не піду в науку, а спробую працювати на радіо, бо слухати було цікаво і весело, а якраз на радіо такі й треба. Відшукав цього ж дня номер телефону приймальні Національної радіокомпанії України. Телефоную: чи потрібні хороші чоловічі голоси? Потрібні! Я прийшов і потрапив на ефір до моєї майбутньої керівниці Нелі Іванівни Даниленко. Сказали: “Посидь з нею в ефірі”. Пів години вона вела, я роззирався. А о 19:30 каже таку фразу: «Далі прогноз погоди, з яким нас ознайомить Дмитро Хоркін». Повертає мені мікрофон, листок — і я без попередження прочитав цей прогноз погоди. Так мене оформили на радіо.
А про перший повноцінний ефір — інша історія. Він був 5 січня. Йду по центру Києва у розпачі — не знаю, де шукати гостей. Новорічні свята. Мене ж прийняли на дикторство, а тут треба самому зробити ефір. Проходжу повз «Академкнигу» — осінило! Керівниця видавничої установи, яка все знала про книжки, і стала моєю першою гостею.
— А що б ви побажали, порадили ведучим-початківцям?
— Читати багато. Тому що так ти можеш пережити долі. Ми в житті закохуємось двічі чи тричі. А там, у книжках, можеш пережити 50 різних життів і побачити оцей досвід різних людей. Зараз я читаю одночасно «Браму Європи» і книгу про Євгена Чикаленка.
— Які загалом плани на наступний рік?
— Нам треба диджиталізуватися ще більше, тому у нас буде робота з нашим додатком Українського Радіо. Плануємо приходити до слухача не тільки з потокового мовлення, але й через плейлисти.
Будемо продовжувати проєкти, які показали свою результативність. Як, наприклад, «Батьки-засновники» — для Суспільного це місійний проєкт у своїй темі, який став привабливим як для радіослухачів, так і для користувачів у диджиталі. Думаю, що ще з’явиться більше таких проєктів.
Загалом, у нас радіо дуже відкрите. Радіо Промінь дає добрий почин фестивалям — і це добре. А Радіо Культура дає сильний посил для самої індустрії. За моїми спостереженнями, саме вони дали поштовх для того, щоб з’явилися аудіокниги й радіовистави на ринку.
— Що ви побажаєте нашій команді?
— Не втрачати відчуття новизни, хоч скільки років ми не працювали. От нам потрібно не втратити відчуття закоханості в професію, відчуття відданості аудиторії: нашим слухачам, глядачам, користувачам, які чекають від нас багато чого у цей складний час.
Війна стає затяжною. Нерви не витримують. Потрібна взаємодопомога і взаєморозуміння. А якраз радіо — це і співбесідник, і друг, і порадник.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатеку — платформу унікальних відео й аудіо Суспільного від 1920-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.
