Юлія Пазенко — обличчя Суспільне Спорт — щоденних випусків спортивних новин у будні на Першому каналі Суспільного та на місцевих каналах. Ведуча підсумовує головні спортивні події дня, а ще Юлія Пазенко веде студії та спецпрограми на платформах Суспільного, пов’язані з ключовими змаганнями. За плечима ведучої 21 рік професійної кар’єри у спортивній журналістиці, шість олімпійських ігор, перемоги й поразки українських спортсменів, які журналістка проживала в ефірах. Ми поговорили з Юлією про підготовку до прямих трансляцій, великі спортивні події й про те, як спорт став частиною життя її родини.
Юлія Пазенко почала працювати у спортивній редакції тоді ще державного мовника 2004 року. Спершу це була журналістська практика, а вже у вересні того ж року після закінчення Інституту журналістики її офіційно прийняли на роботу. Юлія починала як спортивна журналістка, пізніше стала випусковою редакторкою, а 2014 року, пройшовши чимало кастингів, отримала посаду ведучої спортивних програм.
«У мене завжди була така от мрія — стати ведучою. Вона була ще, не знаю, з дитинства. Але мені казали, що я така, дуже-дуже жива, я не студійна, якась не форматна, а новини — це щось більш виважене. На їхню думку, я мала працювати десь в полях, на включеннях, але не в студії», — ділиться ведуча.
— Юліє, як зараз, коли ви вже ведуча спортивних програм на Суспільне Спорт, проходить ваша підготовка до ефірів?
— Коли ти сідаєш у студію, маєш бути підготовленою. Це можуть бути і ночі підготовок, якщо чекає великий проєкт, який веде Суспільне. Наприклад, як у мене було з футзалом (Чемпіонат світу – 2024). Я не знаю, коли в мене починається робота і коли закінчується, тому що прокидаюся й одразу гортаю стрічку новин. Якщо є якась вільна година — щось читаю, щось аналізую, навіть якщо це вихідний чи відпустка. Це багаж, який ніколи не буває зайвим: сьогодні ти можеш його не використати, а через місяць або пів року він знадобиться у студії. Без цього багаторічного бекграунду вести студію було б дуже важко.
Але я точно знаю, що ця професія — це моє. Саме спортивна журналістика справді багато в чому допомагає мені тримати менталку на якомусь адекватному рівні. Небагатьом людям випадає така можливість — шанс знайти роботу, яка справді буде до душі. Знаєте, є така фраза: «знайди собі роботу до душі — і ти жодного дня не будеш працювати».
— Що для вас найважче в такому форматі роботи?
— Мабуть, найважче, якщо брати саме новини, це не загубитися й не розчинитися в цьому ритмі, і не сприймати цю роботу як рутину.
Але я вам скажу, що прямі ефіри, це не тільки ритм і дисципліна, це ще й імпровізація. Багато змагань тривають одночасно, і майже щодня в ефірі новин на Суспільне Спорт доводиться говорити щось від себе, а це завжди адреналін. Це якраз те, що допомагає кожен день дивитися на цю роботу, як на щось нове, не сприймати її як рутину і не втомлюватись від неї.
Мені за 21 рік новини не набридли, і сподіваюся, що й не набриднуть, тому що це драйв, я вже без нього не можу просто.
— Ви завжди така усміхнена й позитивна. Навіть після поразок українців в ефірі ви посміхаєтеся. Чому?
— Мабуть, я з тих людей, які сміються в обличчя проблемам. Мені здається, що ми живемо у такому світі, що без цього вогника позитиву будь-яку ситуацію буде важко пережити.
Для мене поразка — це не кінець, це просто один крок до майбутніх перемог. Я і в житті їх так сприймаю. Знаєте, як казала Ліна Костенко: «Поразка — це наука. Ніяка перемога так не вчить» — це одна з моїх улюблених настановчих фраз по життю.
— Юліє, який випуск новин з усіх трансляцій на Суспільному за 2025 був для вас найбільш емоційним?
— Найемоційнішим для мене був ефір, пов’язаний із хокеєм, коли українська збірна не потрапила в елітний дивізіон під час Чемпіонату світу – 2025 з дивізіону ІА, який транслювало Суспільне. Перед вирішальним матчем з Японією я була на 101% впевнена, що команда пройде, але коли матч закінчився і нам треба було виходити в ефір, у студії настала гробова тиша — настільки сильними були емоції. Навіть стійкі експерти й гравці зі сльозами в очах переживали цю поразку.
Ще завжди дуже зворушливі ефіри після перемог українських спортсменів, коли вони присвячували свої здобутки родинам, загиблим друзям або військовим. Такі моменти завжди зачіпають серце і в очах помітні сльози, навіть у ведучої.
— Суспільне транслюватиме Зимові Олімпійські ігри – 2026: що буде для вас найбільшим викликом під час Олімпіади — тривалість марафону ефірів, технічна складність чи щільність новин?
— Найбільшим викликом, безумовно, буде щільність ефірного контенту — прямі включення, студії, новини, підсумкові випуски. Кожна Олімпіада — це новий виклик, і, хоч наша команда вже має значний досвід трансляцій таких великих спортивних подій, я завжди хвилююся, щоб встигнути за всім.
Можливо, олімпійський сезон це буде трішечки маршрут догори, але насправді, коли ти вже набрала швидкість і несешся цим шляхом, то це вже не важливо. Зима, літо — ти знаєш, що роботи буде багато, і ми на Суспільне Спорт до цього готові.
Для Олімпіади-2026 ми прагнемо бути ще кращими — і особисто, і редакційно. Ми вже звикли до великих обсягів, і я впевнена, що глядачі оцінять нашу роботу й не будуть розчаровані.
— Враховуючи все, що ви розповіли, чи можна сказати, що ваша родина теж «спортивна», адже ви ведуча спортивних новин, а ваш чоловік Андрій Столярчук — коментатор Суспільного? Як спорт сприймають ваші діти?
— Так, у нашій родині неможливо не захоплюватися спортом. Наші діти (У подружжя Юлії Пазенко й Андрія Столярчука — хлопчики-двійнята — ред.), мабуть, більше, ніж казки й мультики, дивляться й слухають про спорт. Вони народилися у непростий час: спершу COVID, потім війна, і ми не могли часто водити їх на спортивні події. Тому діти почали дивитися спортивні трансляції на Суспільному.
Найперше їх зацікавив біатлон — приблизно у чотирирічному віці вони вже уважно дивилися трансляції. І, до речі, лайфхак для батьків: мої діти почали вчити прапори країн світу саме з трансляцій біатлону, постійно питаючи: «А що це за країна?». Так вони вивчили дуже багато прапорів.
— Нещодавно ви разом з дітьми взяли участь у зйомці проморолика застосунку «Бробакс» від Суспільного. Як вам поєднується робоча і сімейна роль в одному проєкті?
— Насправді на «Бробаксі» я була не стільки журналісткою, скільки підтримкою для дітей. Моє завдання — допомогти їм здобути новий досвід і отримати задоволення від того, що вони роблять. Для них це другий телевізійний досвід (після новорічного випуску «Бробаксу»), і вони із задоволенням повертаються до зйомок.
Я намагаюся дати своїм дітям щасливе дитинство, навіть під час війни: ми разом відвідуємо зоопарки, спортивні змагання, гуртки, відкриваємо щось нове. Коли вони були менші, важливо було пояснити, що мама працює, тому не може бути постійно поруч, і це нормально, але спільний час ми завжди проводитимемо цікаво. Тепер їм по сім років, і вони розуміють, чому я іноді відсутня через роботу, і приймають це.
Велике значення має підтримка родини: чоловік і батьки допомагають із дітьми, коли я їду на зйомки чи трансляції. Саме завдяки цьому можна поєднувати роботу та сім’ю так, щоб діти не відчували себе покинутими, і водночас мама мала змогу реалізуватися професійно.
Стежте за змаганнями за участі українців не тільки у прямих трансляціях, а й у спортивних новинах із Юлією Пазенко наживо на Суспільне Спорт і місцевих каналах Суспільного, а також на диджитал-платформі Суспільне Спорт.
Підписуйтесь на канал Суспільне Анонси в телеграм або вотсап, щоб не пропустити важливі спортивні трансляції.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих диджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Маємо Суспільне Медіатека — платформу унікальних відео та аудіо Суспільного від 1950-х і до сьогодні. Захищаємо свободи в Україні.
