Олена Ремовська — журналістка, авторка та ведуча проєкту «Ремовська інтервʼю» на ютуб-каналі Суспільне Новини, переможниця відзнаки «Суспільний код-2024» в номінації «Незалежність: Голосно говоримо правду». Олена з дитинства мріяла стати перекладачкою, тому багато часу приділяла вивченню англійської мови. З початком Помаранчевої Революції вирішила займатися журналістикою, адже це та професія, в якій ти постійно перебуваєш у центрі подій. Тож Олена вступила до Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, звідки й почався її журналістський шлях.
Читайте також: Ангеліна Карякіна: «Я люблю Суспільне за його різноманітність»
– Олено, ви пам'ятаєте свої перші журналістські роботи?
– Мої перші матеріали вийшли в місцевих газетах Білої Церкви, де я виросла, але що це були за публікації, я вже і не пам'ятаю. Точно не щось претензійне — радше типовий текст від старшокласниці в місцевій газеті. Вже коли я навчалась в інституті, то, звичайно, після кожного курсу у нас була практика, де я опановувала базову журналістську роботу. Вона полягала в тому, щоб з усього масиву інформації, що чуєш на пресконференції, виділити те, що реально є новиною. Це стало хорошою базою.
– На початку карʼєри ви працювали на Радіо Свобода, а чим ви займались до цього?
– Моя перша робота — невелике інформаційне агентство, куди мене взяли за рекомендацією викладачки. Це був, здається, другий курс. Вона побачила результати моєї практики й те, що я можу писати новини. Я пропрацювала в агентстві близько пів року, паралельно дивилася на роботу колег, «приміряла» якісь медіа, де мені хотілось би працювати. Я знала точно, що Радіо Свобода — одне з них. Коли я звільнилася з агентства, попросилась до них на практику, і мене взяли.
Мені дуже пощастило, тому що я потрапила на Радіо Свобода приблизно тоді ж, коли керувати Київським бюро почала покійна Інна Кузнецова. Інна завжди була за те, щоб залучати молодих журналістів до роботи. Є багато журналістів мого покоління, які вам скажуть, що завдяки цій людині вони потрапили в професію. Вона вважала, що більшість людей можна навчити, але для цього повинна бути практика, а не просто заняття в інституті.
Після практики Інна запропонувала мені залишитись працювати репортером, робити новини для радіоефірів. Так почалась моя робота на Радіо Свобода, яка тривала сукупно, мабуть, років 10. Це дуже важливе для мене місце роботи, бо, крім того, що я познайомилась там з великою кількістю професіоналів і друзів, це також місце, де я змогла себе спробувати в різних професійних ролях. Це не лише репортерка, редакторка новин, це також продюсерка та ведуча прямих ефірів. На мій погляд, це був реальний університет, завдяки якому розумію, що в професії я можу робити багато чого.
Читайте також: Журналістка Суспільного Олена Ремовська отримала відзнаку Фундації Суспільність
– Робити можна багато чого, а що найближче до душі?
– Мені подобається записувати інтерв'ю. Це те, чим я зараз займаюсь. Мені дуже подобається працювати в прямому ефірі, що я робила останні 2-3 роки до того, як прийшла на Суспільне. Це дійсно дуже цікава робота. Стресова, але цікава. Я б сказала, що це та робота, яка могла б зацікавити мене і про яку я була б готова поговорити.
Коли ти попрацюєш у прямому в ефірі, то після цього тобі вже нічого не страшно
– Чим для вас відрізняється робота в прямому ефірі і в записі програми?
– В записі ти маєш право на помилку, і потім ти просто це виріжеш. А в прямому ефірі ти розумієш, що все, що вийшло в прямий ефір, це вже з тобою. Ти, з одного боку, вчишся зважувати те, що ти говориш, а з іншого боку — бути стресостійким і формулювати думки так, як треба. Якщо мене посадити в прямий ефір, то ймовірність того, що я переступлю якусь межу, яку журналісту не варто переступати, дуже мала. Я думаю, що головна риса, необхідна для роботи в прямому ефірі, — це стресостійкість. Загалом, коли попрацюєш прямому в ефірі, то після цього тобі вже нічого не страшно.
– А в чому сам кайф вести прямий ефір?
– Мені здається, під час ведення прямого ефіру стається певний сплеск адреналіну. Я за собою помітила, що якщо впродовж дня я чимось переймалася, щось не йшло мені з голови, але потім я сідаю в прямий ефір — після випуску виходжу, ніби після доброго стусана, в хорошому сенсі. Після цього стресу, пережитого за період прямого ефіру, я вже по-іншому дивлюся на те, за що переживала. Або й узагалі проблема не здається суттєвою. На мене дуже часто прямі ефіри мали такий терапевтичний вплив. Мені було б цікаво поговорити з якимось спеціалістом про це — думаю, що цьому є наукове пояснення. Це прикольна робота, такий собі тонус.
Читайте також: Ведуча «Ремовська Інтерв’ю» про час героїв, нові формати та мрії про Валерія Залужного
– Чому ви обрали Суспільне?
– В кінці 2017 року я звільнилася з Радіо Свобода через професійне емоційне вигорання. З 2014 року ми працювали в доволі жорсткому режимі, бракувало відпочинку і якоїсь турботи про себе. Я думаю, що люди, які переживали емоційне професійне вигорання, це зрозуміють: ти не можеш займатися тим, чим раніше, тобі вже нічого не хочеться і жодні аргументи на тебе не діють. Коли зараз я говорю з колегами, які переживають щось подібне і хочуть звільнятися з роботи, я проводжу з ними дуже довгу розмову, щоб вони все зважили. Тому що на хвилі цього виснаження ти можеш ухвалити рішення, яке буде не дуже раціональне. Не кажу — правильне чи неправильне, а просто не дуже раціональне.
Журналістика дає тобі відчуття дотичності до великої й важливої справи. Дуже часто це ілюзія
Коли я звільнилася з Радіо Свобода, то впродовж 3-4 місяців відпочивала. Я нічого не могла робити. Просто не могла. Потім я почала шукати роботу. Подумала, що, мабуть, не дуже хочу зараз займатися журналістикою, і що можна спробувати щось пов'язане з комунікаціями. Мене запросила на співбесіду на Суспільне Інна Гребенюк, тодішня членкиня правління, відповідальна за юридичний та міжнародний напрями і стратегічний розвиток компанії. Вона шукала людину, яка буде займатися комунікацією з донорами, з партнерами. А я людина, яка стежила за реформою Суспільного від самого її початку. Мені здалося, що як мінімум Суспільне — це місце, куди можна піти на співбесіду.
Приблизно десь пів року я працювала в комунікаціях, але зрозуміла, що, мабуть, я не склала цей іспит, коли треба було перетерпіти ностальгію за журналістикою. Я бачу це зараз по колегах, які йдуть з професії. Вони емоційно переживають те саме, але питання в тому, чи протримаєшся ти цей період, коли починаєш сумувати за журналістикою, чи ні.
Фактично, через пів року після того, як я зробила паузу в журналістиці, мені знову захотілося повернутися. Я думаю, що великою мірою зіграла свою роль війна. Можливо, я не почувалася до кінця корисною — глобально. Це складно пояснити, бо це, знов-таки, щось ірраціональне.
Особливість журналістики в тому, що вона дає тобі відчуття дотичності до великої і важливої справи. Дуже часто це ілюзія. Але все одно, якщо ви запитаєте журналістів, багато хто вам скаже, що для них важливий цей момент, що вони несуть якусь користь. І, мабуть, за чимось таким я засумувала. Коли я звільнилася з Суспільного, ще було кілька варіантів працювати в комунікаціях. Я їх відсунула і повернулась на Радіо Свобода. Випадково. Я не планувала туди повертатися, але колеги з одного з проєктів запропонували мені стати ведучою прямих ефірів для окупованого Криму.
Суспільне — це хороший приклад реформи, запущеної після Революції Гідності
– Як у вашому житті знову зʼявилось Суспільне?
– Три роки я працювала на проєкті «Радіо Крим.Реалії». В якийсь момент я просто зрозуміла, що хочу робити щось інше. Це був 2021 рік, я поїхала у відпустку. І одного дня мені зателефонували з Суспільного і запропонували прийти на тракти нової прямоефірної програми «Полюси», яку мали запускати на Першому каналі Суспільного. Я прийшла, спробувала, зрозуміла, що мені це цікаво. Це робота в прямому ефірі, але це також — робота на телебаченні. Мені було цікаво попрацювати в прямому ефірі в такому масштабі. Пам’ятаю, що була вражена тим, скільки людей залучені на знімальному майданчику. Думаю, що мене підкупило саме те, що це щось нове, масштабніше, плюс — можливість підвищити рівень своїх навичок.
Читайте також: Пишаємося тим, що Суспільне задає тон в інформаційній сфері, — директорка ІМІ Оксана Романюк
– Як ви вважаєте, чи виконує Суспільне своє призначення служінню народу України?
– Зазвичай, коли я маю можливість говорити десь про Суспільне, я кажу, що Суспільне — це успішний приклад реформи, запущеної після Революції Гідності. Вона ще в процесі, та ми, скажімо, бачимо супер'якісну службу новин, якої бракує багатьом іншим медіа. Новини — це база.
Тому Суспільне — той приклад, коли позитивні зміни дійсно можуть втілитись, вкорінитися. І це те, чого, я думаю, ми хотіли б бачити в якомога більшій кількості сфер, в яких ми почали глобальні системні реформи після 2014 року.
Великою мірою це також про свободу дій, свободу слова. Наближення до стандартів і практик західних медіа, яким пощастило з більш сталим розвитком. За що ми боремося? За свободу: за можливість існувати, працювати й робити вибір.
Мій відпочинок великою мірою пов'язаний з отриманням нової інформації
– Як ви перемикаєтеся від роботи і поєднуєте всі важливі для вас речі?
– Погано поєдную. Це дуже складно, тому що в нас зараз робота над проєктом «Ремовська інтервʼю» виглядає на практиці таким чином, що ти майже постійно залучений в цей процес: ми або шукаємо гостя, або готуємося до ефіру, або записуємо і монтуємо, потім знову шукаємо. Це такий майже безкінечний процес. Я думаю, що на основі свого досвіду — пережитого професійного вигорання, я вже навчилась вибудовувати певні особисті межі в ситуаціях, коли бачу, що мені потрібно дійсно взяти тайм-аут, відпочити, перезарядитися.
Мій відпочинок великою мірою пов'язаний з отриманням нової інформації: це читання книг, перегляд нових фільмів, похід в театр, музей. Ти отримуєш нову інформацію, але іншої якості. Не новини, не інформація, від якої ти стресуєш, а щось, що може тобі дати натхнення на нові ідеї. Або просто дати можливість відчути, що ти перезавантажилась. Плюс із минулого року я почала водити машину. Це була моя велика мрія впродовж тривалого часу, яку я втілила. Я склала іспит і отримала права. Вже почала їздити. Для мене поїздки на автомобілі кудись за місто — велике задоволення.
На Суспільному супер’якісна служба новин, якої точно немає в багатьох інших медіа
– У вас все погодинно розписано?
– В календарі нагадування, що я маю зробити, щоб нічого не забути. Я приблизно знаю, скільки часу мені потрібно на підготовку для інтерв'ю з конкретним спікером. Ми це враховуємо, коли домовляємося з ним. Скільки часу нам потрібно, щоб потім це змонтувати й видати в ефір. Я люблю певну передбачуваність. Це насправді часто оксюморон в нашій професії. Тому коли бувають періоди непевності, а вони бувають часто, то це, звичайно, додає мені тривог і нервів. І тут якраз дуже важливо дістати зі скриньки свої хобі і те, що приносить можливість заспокоїтися і налаштуватися знову на конструктив.
Я думаю, що насправді глядачі інколи навіть не уявляють, яким можуть бути залаштунки виробничого процесу. З кимось зі співрозмовників ми п'ять разів могли домовлятися про те, що ми вже до нього виїжджаємо записувати інтерв'ю, і в останній момент домовленості зриваються. Або якесь інтерв'ю могло записуватися дуже рано, коли в тебе ще просто голова не варить, а ти вже маєш зібратися і з усією повною відповідальністю провести якусь конструктивну розмову.
Тому, коли бувають моменти вже крайнього розпачу через те, що у нас зірвалися план А, план Б і план В — треба подихати свіжим повітрям, і провести з собою внутрішню розмову про те, що сталося. Часом просто так складаються обставини. Потрібно відсунути на другий план будь-які спроби знайти свою відповідальність там, у чому її немає, вплинути на ситуацію, на яку ти не можеш вплинути. Треба просто цей короткий період гніву пережити. Потім настає прийняття, і ти рухаєшся далі.
Дуже важливо розуміти момент, коли потрібно відстоювати свої особисті кордони
– Ви та людина, яка зіштовхнулася з професійним вигоранням. Чи можете дати поради, як з цим справлятися?
– Наголошу, що я не психолог, тож мої поради — це суто мій власний досвід. Думаю, що свого часу моє професійне вигорання сталося саме тому, що я не проявляла якусь базову турботу про себе. Про свої особисті кордони. Про можливість відпочити, перезарядитися і повернутися до роботи. Тому зараз я намагаюся це робити.
Дуже важливо розуміти момент, коли потрібно відстоювати свої особисті кордони. Це в інтересах не лише твоїх, але і твого роботодавця. І якщо є можливість, треба намагатися це пояснити людині, керівництву, що ти зараз в такому стані, що не можеш якісно виконати свою роботу.
Насправді трудове законодавство вигадане не дарма. Все, що там передбачено, є доволі гуманним. Просто в журналістській професії складно дотримуватися такого режиму, коли ти можеш мати 8-годинний робочий день, 2 вихідних на тиждень. Але треба намагатися повертатися до цього періодично і казати, що мені потрібно взяти тиждень просто для того, щоб лежати і нічого не робити. Це варто робити завчасно, а не тоді, коли вже край і все дуже погано. І також треба розуміти, які дії для вас є ознакою турботи про себе: похід в кіно, зустріч з друзями, поїздка за місто, похід у гори на кілька днів. Я думаю, що на певному етапі в нас вже є цей списочок, і ми розуміємо, що приносить нам радість.
Читайте також: Теленовини про всю країну від Суспільного: більше випусків у зручний час
– Чи є у вас хобі?
– Складно відповісти. Я б сказала, що ні, і що часом я через це навіть трохи переживаю. Мені здається, що мати хобі — це круто.
В мене його немає, бо, мабуть, моє дозвілля тривалий час було дуже фрагментарним. І все, що ти можеш втиснути в це фрагментарне дозвілля, це переважно почитати, піти в театр, зустрітися з друзями, поїхати до батьків. Я ні за що не встигала зачепитися. Але, думаю, навіть якщо ти можеш виділити час на те, що тобі просто приємно, це вже круто.
Я дуже люблю мандрувати, але не знаю, чи це можна зарахувати до хобі. Особливо зараз, коли я нікуди не мандрую.
Я б дуже хотіла забронювати квитки й кудись полетіти разом із хлопцем
– Ви стрибнули з парашутом — можете поділитися враженнями?
– У нас в Україні в усіх дуже «скучне» життя, знаєте? (ред. – сміється). Не вистачає екстриму. Це жарт, звичайно. Я подумала, що це цікаво. Задумалася: чи змогла б? У мене сама ідея викликала надзвичайний захват. Хлопець повірив у мене навіть більше, ніж я сама — і вирішив зробити мені такий подарунок на день народження. Я дуже сподіваюся, що ми повернемося до того часу, коли знову можна буде стрибнути з парашутом. Як цивільній, я маю на увазі.
– Ви ще раз стрибнули б?
– Так. Я стрибала з інструктором, це не так страшно і ризиковано. Тому ще раз з інструктором точно стрибнула б. Це дуже непересічний досвід. Для мене, як людини, яка особливо ніяким екстримом до цього не займалась, найбільшим відкриттям став дуже великий сплеск адреналіну. Я ніколи такого не переживала. Після цього стрибка здається, що ти здатна на все. В мене такого відчуття в житті ніколи не було. В моїй голові навпаки багато обмежень. А тут було цікаво для себе дізнатися, що ти можеш бути в такому стані, коли здається, що можеш усе на світі.
– Про що мрієте найбільше після перемоги?
– Ви знаєте, я припускаю, що коли ми усвідомимо, що все це закінчилося, і на нашу користь, то першим ділом ми будемо згадувати людей, яких ми втратили, і в цілому — трагічні моменти, які пережили під час війни. Думаю, ейфорія прийде пізніше, тому що ми пережили дуже багато горя, пов'язаного з війною.
А потім, коли б я відчула можливість рухатися далі, то забронювала б квитки в якусь мандрівку. Дуже хочеться кудись помандрувати з хлопцем, як раніше. До тих обмежень, які з'явилися в нас у зв’язку з воєнним станом, ми намагалися подорожувати раз-два на рік. Мій хлопець — дуже цікавий попутник, наші плани на мандрівку дуже вдало доповнюють один одного. Точніше не так: у мене це план, а у нього — спонтанні рішення поїхати й подивитися, наприклад, на нові райони якоїсь європейської столиці, як місто розвивається з точки зору урбаністики.
– А який ваш ідеальний вихідний?
– Я б сказала, що це можливість виспатися. Бажано, щоб була гарна погода, бо я сонцезалежна людина. У мене базові налаштування такі, що якщо світить сонце — то настрій уже хороший. Можливість поїхати кудись за місто, до води або в ліс прогулятися. Побачитися з друзями, з родиною. Або на вікенд поїхати в Карпати, піти в похід. Це, до речі, нова опція, яку я для себе відкрила за рік до початку повномасштабного вторгнення. Ми пішли в похід в Карпати. Для мене це було відкриття, що є такий крутий формат дозвілля. Я б дуже хотіла на якомусь етапі мати все необхідне спорядження для того, щоб з певною регулярністю ходити в такі походи. Фізично це дуже складно (для мене). Але задоволення переважає. І це багато чого дає зрозуміти про себе. Перш за все — що я здатна на більше, ніж мені здавалося. Бо коли йдеш перші 5 кілометрів, то все, про що думаєш — що навряд чи їх переживеш. А потім долаєш цю дистанцію, відхекуєшся, п’єш з джерела — і така: о, то я і так можу!
Якщо ти оточений підтримкою або як мінімум є можливість порадитися з професіоналами, як краще зробити, то це дуже круто
– Ви переможниця відзнаки «Суспільний код-2024» «Незалежність: голосно говоримо правду». Що це для вас? Які були ваші перші емоції?
– Перш за все, я була вражена, що колеги проголосували за мене. Для мене радість працювати на Суспільному, але той факт, що колеги вважають мене гідною такої відзнаки — це дуже приємно.
Трохи почувалася непевно, звичайно, бо в нас вистачає колег, які гідні такої відзнаки. Вона називається «Голосно говоримо правду», а у нас є люди, які роблять свою роботу попри всі труднощі, тиск, під обстрілами, коли немає зв'язку, електроенергії.
Але на це можна подивитися і з іншого боку. Я рада, що я працюю в місці, де немає обмежень, про що я можу розповідати, кого я можу записувати і про що я можу запитувати людину. І це дуже велика цінність. Можливо, люди, які мене в цю номінацію подавали, керувалися такою логікою. В цьому плані я, звичайно, їх підтримую. Тому мені однозначно дуже приємно. І відзнака дуже надихає на те, щоб створювати класний продукт, а також — підтримувати здорову, конструктивну взаємодію з колегами. Команда має дуже великий вплив на роботу. Якщо ти оточений підтримкою, якщо є можливість порадитися з професіоналами — це дуже круто.
Турбуйтеся про себе, поважайте себе, і це буде позитивно відбиватися на вашій роботі
– Яку ви можете дати пораду початківцям у професії, зокрема в журналістиці?
– Мені здається, що треба прийняти той факт, що хочеш ти чи не хочеш, ця робота вимагатиме від тебе постійної включеності. І сказати, що це той формат роботи, коли ти о 9-й ранку її почав, а о 18-й закінчив і до наступного дня 9-ї ранку ти про неї не думаєш — тут так не буде. Потрібно шукати роботу, яка буде тобі близькою, цікавою і комфортною — щоб не потерпати від усвідомлення, що інколи робота зазіхатиме на твоє особисте життя. В журналістиці це звична історія. Ти або це приймаєш, або варто пошукати щось інше.
От в мене зараз так переважно. Я знаю, хто буде моїм наступним спікером, і я можу на дозвіллі виділити час для того, щоб про нього або про неї почитати. Інколи стресую через це, але якщо вже є така необхідність, то проводжу з собою розмову, що цього разу вийшло так, але наступного разу я залишу це суто на робочий час.
Я інколи дозволяю собі сказати молодшим журналістам, щоб вони не перегинали палку — коли вони, наприклад, розповідають, що працювали тиждень до 4-ї ранку, а потім їхали на 11-ту на нову зйомку. Зрозуміло, що вони мене не слухають. Я б теж не слухала свого часу. Але в якийсь момент усе одно доведеться навчитися берегти себе і відстоювати свої кордони. Добре, якщо людина відчуває 100% кайф від своєї роботи і ніколи не шкодуватиме за тим, чого в неї не було в цей період — я маю на увазі якісь звичні радості життя, крім роботи. Я шкодувала. Тому і намагаюся проговорювати це з колегами, якщо це доречно.
Турбуйтеся про себе, поважайте себе — і це буде позитивно відбиватися на вашій роботі.
Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Новини, Суспільне Культура, Суспільне Спорт і національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих діджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Захищаємо свободи в Україні.
Матеріал підготувала Дар’я Гонтарєва
Фото — Олег Переверзєв
