Виробництво телеконтенту — командна робота. Продюсери, режисери, редактори, кореспонденти, оператори, ведучі — кожен робить внесок у створення якісного продукту для глядача. Щодня інформує країну про важливі події Криму ведуча суспільного телеканалу UA: КРИМ Лариса Волошина. Вона приєдналася до команди каналу 2017 року. Відтоді є незмінною ведучою суспільно-політичної програми «Тема дня» й токшоу «Сoming out». Знається на психології та політиці. Своїм головним завданням вважає доносити правду, пояснюючи факти, які хвилюють аудиторію. Про любов до своєї справи, цікаві миті й труднощі робочого процесу, цінності й натхнення — цікавимося в телеведучої.
Про життя в Криму
— Я народилася у Вінниці, але згодом переїхала до Феодосії. Там займалася ручним ковальством. Із чоловіком обкували пів міста: відновлювали ґратки на дачі Горбачова у Форосі, у галереї Айвазовського.
Пізніше вирішила вивчати психологію в Таврійському національному університеті імені Вернадського. Понад десять років провадила приватну психологічну практику. Здавалося, у житті все склалося. Проте все змінив 2013-й, коли розпочався Євромайдан. Тоді, з одного боку, зобов’язана була щосереди відвідувати курси з психології в Сімферополі, з іншого — не могла не бути поруч із протестувальниками. Адже для мене ця акція — не лише ідеологічний момент, а й дослідницький із професійного погляду.
Мій розклад був такий: уранці в середу я їхала до столиці Криму, увечері до Києва. Із четверга до понеділка — на Майдані. У понеділок увечері до Феодосії, а в середу знову до Сімферополя. Три місяці поспіль курсувала за таким маршрутом.
Про вимушений переїзд до Києва та життя в столиці
— У грудні в Криму почалися тривожні події. Вони свідчили про те, що на півострові готують сепарацію. Утворювалася самооборона, з’являлися російські військові машини. Мовляв, техніку привезли для параду до Дня військово-морських сил. Я здивувалася, адже свято влітку. Готелі цілком були заповнені, я навіть не могла запросити друзів.
Крім того, тоді ж невідомі влаштували на мене напад. Це сталося ввечері після акції на підтримку студентського протесту на Майдані. Кинули вибухівку під ноги. Підозрюю, що причиною стала моя активність у Феодосії — я щовівторка влаштовувала зібрання для молоді, де розповідала основи політології. Це не сподобалося комусь «зовні». Тож небезпека була від початку.
Виїхати з півострова мене спонукав друг із Києва. Усе сталося тоді, коли в Криму з’явилися військові. Вирішитися було складно, адже одні кричали, що прихід Росії — щастя, інші: «Нема чого боятися, почекаймо». Я, мій чоловік і син виїхали фактично як ідеологічні біженці. Без грошей і речей. Хлопці не мали документів, адже загубили їх під час розстрілу на Майдані біля Жовтневого палацу. Проте пізніше син повернувся на півострів, де його ув’язнили.
У столиці мені допомогли друзі-журналісти, які запропонували роботу редакторкою розділу «Блог» на сайті «Еспресо TV». За деякий час я теж почала писати статті для цього ЗМІ.
Згодом улаштувалася ведучою щотижневої програми «Майбутнє Криму» на телеканалі «ATR». За рік роботи мене запросили працювати ведучою «Теми дня» на суспільному телеканалі UA: КРИМ.
Про повернення сина до Криму та його ув’язнення
— Іван повернувся до Криму в травні 2014-го. У лютому 2015-го я написала статтю, через яку двоє російських ЗМІ розпочали проти мене пропагандистську кампанію. Тоді ж проти мого сина на півострові відкрили кримінальну справу. Мовляв, Ваня поцупив у жінки сумку. Після крадіжки «потерпіла» не подавала заяви до поліції. А за рік вона раптом згадує про цей інцидент — мого сина саджають до в’язниці на три з половиною роки. Я сприйняла це як попередження щодо моєї активної журналістської діяльності на материку.
На жаль, поїхати до Криму, щоб допомогти синові, я не могла. Причина в тому, що слідчий комітет РФ відкрив проти мене кримінальну справу за заклики чи то до тероризму, чи то до екстремізму з використанням ЗМІ. Івану довелося відсидіти увесь термін у Керченській колонії без жодної допомоги. Але навіть коли його звільнили з в’язниці восени 2018 року, окупанти не випустили сина з Криму.
Нині він перебуває під наглядом і ще понад два роки не може покидати території міста, не те що півострова. Узимку, коли у Феодосії померла моя мама, Івану не дозволили поїхати поховати бабусю.
Нещодавно від окупантів надійшов новий «привіт» — 300 тисяч рублів штрафу. Це унеможливлює виїзд сина на материк, навіть коли термін нагляду закінчиться. Усе наше майно конфіскували й продати нема що.
Про мотивацію працювати на UA: Суспільне мовлення
— Постійно потребую нових форматів і майданчиків, де можу правдиво розповідати про проблематику Криму й російську агресію проти України.
Усі дії проти мене й мого сина спонукають говорити ще більше, ще глибше досліджувати та розповідати суспільству. Я завжди пам’ятаю про зруйновані життя й долі, про розлучені сім’ї. Тому Крим, цілісність України, деокупація, перемога над ворогом — усе це для мене стало особистим. Вірю, що ми впораємося.
До того ж розгорнуто тематику півострова не обговорюють, а та, яка звучить — спрощена чи спотворена. Тож робота на UA: КРИМ дала змогу змінити цю ситуацію. Суспільне для мене — це особиста любов.
Один робочий день Лариси Волошиної
— Уранці я пишу одну чи дві статті для кількох всеукраїнських видань. Потім готуюся до програми «Тема дня». Зокрема, вивчаю новини, більше заглиблююся в певну тему, формулюю запитання, які хотіла б дослідити разом з експертом. В ефірі може виникнути щось, що потребує уточнення. Тому я маю теж бути обізнаною, щоб підтримати бесіду й допомогти розкрити тему.
Під час підготовки до програми «Сoming out» досліджую діяльність гостя за 10-15 років і питання, які обговорюватимемо. Створюю психологічний портрет на основі наявних публікацій. Це ретельна робота, яка потребує кропіткого збору інформації. До речі, тему й гостя для обох програм завжди обираємо з редактором. У нас відмінна командна робота.
Перед ефіром іду на грим. Для мене це час відпочинку й налаштування на роботу. Перед програмою з гостем обговорюємо питання, які звучатимуть в ефірі, або обмінюємося думками щодо загальноукраїнських тем. Інколи, якщо тема важка або для гостя підготували провокаційне запитання, розмови перед ефіром немає. Бо найкраще може випадково пролунати за лаштунками.
День закінчую пізно. О восьмій тридцять завершується ефір, пів години на збір речей. Додому йду пішки, слухаючи аудіокнижку.
Про найяскравіші робочі миті
— Одного разу до нас на ефір прийшов зовсім не той гість, якого чекали. Так сталося тому, що його ім’я і прізвище ідентичні з іншим експертом. Викрутилися. Говорили все-таки в межах запланованої теми.
Інший випадок трапився під час прямого спецефіру. Попередньо ми домовилися з продюсером про те, що він розпочинає мовлення, а двоє ведучих поступово долучаються. І виявляється, що продюсер у цей час перебуває в іншому місці, а гість запізнюється. Колега, Георгій Спасокукоцький, без підготовки мав майже п’ятнадцять хвилин імпровізувати. А я тим часом сиджу в гримерці, не знаючи, що ведучий там один. Згодом я «увірвалася» в ефір, і ми почали вести діалог до приходу гостя.
Про труднощі в роботі ведучої та способи їх подолання
— Робота ведучої завжди на межі фолу. Як би ти не підготувалася до ефіру, ніколи не передбачиш, чого сподіватися. В одному зі спецпроєктів ми мали коментувати в прямому ефірі засідання Третього комітету Генасамблеї ООН, а нам випадково ввімкнули П’ятий. Тому ведуча має бути обізнана у всьому.
Іноді гість ризикує сказати в ефірі дурницю, помилитися. Трапляється хамство чи брехня. Часом людина не є фахівцем і просто озвучує відомі факти. Сприймаю це як виробничий процес.
Теоретично ведучий не має демонструвати в ефірі своїх емоцій. Проте, якщо раптом до студії потрапляє заангажована людина, яка інтенсивно транслює пропагандистські тези, я маю це зупинити. Доводилося навіть підвищувати голос й наголошувати на тому, що ми не дозволимо вводити глядачів в оману, поширювати істерію в ефірі.
Про відпочинок і натхнення
— Люблю хендмейд. Майже всі прикраси, які одягаю на ефір, вигадую й роблю сама. Обожнюю гуляти в парку. Не скажу, що дуже потребую відпочинку, радше зміни діяльності. Тож на вихідних усе ще практикую приватну психологію. Цей трудоголізм є реакцією на травму, із якою я ще не впоралася. А травма — утрата рідної домівки, мого Криму.
Натхненням для мене є фахова відповідь експерта в ефірі, а потім її жваве обговорення в суспільстві. Важливо розуміти, що працюєш недарма.
Про мрії і плани на майбутнє
— Хочу повернутися до Криму. Зустрітися з друзями й відсвяткувати з ними звільнення півострова. Хочу, щоб приїхав мій ув’язнений син. Сподіваюся, нам вдасться побачити цілісну Україну. Мрію про це.
