Новини компанії

Нещодавно журналісти видання Yabl поспілкувалися з журналісткою, теле- та радіоведучою й авторкою проєкту «Зі своїми по суті» Єлизаветою Цареградською. Говорили про українську журналістику, телебачення та культуру. 

Єлизавето, що вас надихнуло повернутися до команди Суспільне Культура і програми «Культурний інстинкт»?

⎯ Є смішна версія, що натхненням був борг за СТО (сміється). А якщо без жартів, то я соло-мама без підтримки бабусь, дідусів і так далі, тож намагаюся вибудувати свою незалежну систему. Я розуміла, що для цього мені мало лише двох робіт, треба ще третя. Направду думала, що повернуся на Суспільне Культура редакторкою, адже там була така вакансія. Написала за своїми теплими контактами, так би мовити, мені сказали: «Ти приходь і ми поговоримо». Я прийшла і ми з продюсеркою одразу почали обговорювати, куди доцільніше повертатися. На той момент я не хотіла бути в кадрі. Власне, це і було причиною того, чому я звільнилася. Я дуже некомфортно почувалася в кадрі і взагалі не розглядала таку посаду. Але коли ми почали говорити, зокрема обговорювати те, що потрібен новий формат, програма потребує переосмислення, то якісь фібри моєї душі заворушилися і я подумала «чому б і ні». Тим більше редакторська робота не відповідала моєму робочому графіку. Словом, дуже така меркантильна історія (сміється).

Читайте також: Єлизавета Цареградська повернулася на Суспільне Культура

Ви зауважили, що некомфортно почували себе в кадрі, а з чим це було пов’язано? І як перебороли це?

⎯ Морально було складно. Мені поставили діагноз — генералізований тривожний розлад і депресія. Було постійно відчуття, що перетинають мої межі. Дивовижно те, що на радіо мені працювалося тоді комфортно, адже я розуміла, що мене лише чують. З телебаченням історія інша. Отже, я зробила декілька випусків і чесно прийшла до Лук’яна Галкіна,  який на той момент обіймав посаду виконавчого продюсера телеканалу Суспільне Культура, сказати, що я не хочу так працювати. Я прагнула змінити вектор своєї журналістської діяльності і працювати у темі ментального здоров’я. Дещо не справдилися мої очікування, але я досі імплементую це у свою роботу — говорю про це на всіх можливих майданчиках і так заспокоюю своє сумління. Я мала свою терапію з психотерапевткою, виходила досить комплексно і правильно з того стану. Наразі вже на завершальних етапах терапії, почуваюся добре і сподіваюся це помітно в тому контенті, який бачать глядачі. 

Ви, власне, поклали початок проєкту «Культурний інстинкт», тож як за час вашої перерви змінилися ваші погляди на роботу і сам формат програми? Чи можемо ми говорити, що повернення стало вашою особистою терапією? А чи це було радше викликом? 

— Думаю, що робота на телебаченні — це результат моєї роботи над собою. Очевидно, що якісь завершальні впливи в контексті терапії на мене, безумовно, здійснилися. Проте за час моєї відсутності на телебаченні, я переглянула своє ставлення до телеаудиторії. Зараз ретроспективно я розумію, що була достатньо зверхньою. Тоді я цього не усвідомлювала. Для мене дуже важливим є фактор того, що я живу в селі, де є близько 2000 жителів, тож поспілкувавшись з сусідами, односельцями, починаю розуміти, що масова телевізійна аудиторія є досить цікавим полем для роботи. Вона відрізняється від аудиторії YouTube та діджитал контенту. Це така собі задачка з зірочкою — пояснювати складні речі людям, які не мають, наприклад, вищої освіти, але є, очевидно, повноцінними членами суспільства. Вони голосують, висловлюють суспільну думку, вони розумні, просто не мають якоїсь інформації. Це не робить їх  маргіналами. І от якась внутрішня робота була пророблена мною, результатом чого було рішення повернутися на телебачення, адже за моїми спостереженнями, сучасні медіа дуже нехтують телеаудиторією і телебаченням як таким. Я за прогрес, за створення нових майданчиків. Ось уявіть, наприклад, штучний інтелект Суспільного, яка була б класна ініціатива, ти даєш якийсь запит, а він генерує потрібну інформацію. Але ми не можемо ігнорувати той факт, що була частка людей з нашої цільової аудиторії, які не мали вдома інтернету. Тобто вони не мають виходу на всі ці майданчики: Інстаграм, ТікТок і так далі, але вони все одно приходять до нас споживати контент. А багато хто телебачення вже «заколотив дошками». Дуже прикро, адже воно має величезну аудиторію, яка хоче і потребує комунікації. Не знаю, як в інших країнах з цим, припускаю, що, до прикладу, в США ситуація інакша. Але в нас є люди, які звикли дивитися телебачення, отже, ми маємо ще один майданчик, де ми можемо просувати цінності вільного світу.

А як ви ставитеся до недовіри глядачів до телебачення, наприклад, до телемарафону? На вашу думку, як це можна подолати? 

— Не можу бути обʼєктивною, адже я по той бік барикади, скажімо. І ця частина мене є невіддільною. У мене недовіри до контенту на телебаченні було достатньо ще до телемарафону. Якщо ми говоримо про журналістські стандарти, то, до прикладу, новинна служба, яка має у своїй назві слово «вражає» — це вже про маніпуляцію. Будь-який надмір емоції і є натиском. Ми можемо пуститися у вічний дискурс на тему: «Якою є українська журналістика»; можемо закидувати її гнилими помідорами; можемо, навпаки, возвеличувати, але мені більше імпонує те, що телеглядачі, які часто отримують закиди в недалекості, висловили недовіру до марафону, відчувши, що це неприйнятно і їх то не влаштовує. Це знову говорить про те, що ми недооцінюємо телеглядачів. Те, що це стало можливим — питання до влади. Чому ми не можемо довіряти цьому контенту? Чому влада не чує та не відчуває суспільних настроїв? Низку подібних тем ми теж плануємо порушити у циклі програм «Зі своїми по суті»: а чи доцільна критика влади, а як її критикувати, коли триває війна, адже ми розуміємо, що якісь теми не можуть бути взагалі віддані аналізу медіа та доступу до цієї інформації й так далі. Критикувати владу потрібно, ставити питання теж. Це і є робота громадянського суспільства. Це і є наші права. Словом, гадаю, те, що відбувалося з телемарафоном — породжує низку питань до стратегії влади щодо нашого суспільства. Можливо, вони теж зараз проходять трансформаційний період. Хочеться вірити, що це будуть конструктивні переосмислення, якісні рефлексії. 

Як особисто ви переосмислили свою роль як журналістки та ведучої під час війни? Які виклики стоять перед вами сьогодні? 

— Я постійно наголошую на важливості інформаційної гігієни. До прикладу, якщо ви не чистите зуби — то у вас з’являється карієс. Так само і з інформаційною гігієною, ми бачимо як це впливає на наше життя. У світі, де панує формат гібридної війни за допомогою соціальних мереж, ЗМІ та швидкості поширення інформації, ти не можеш собі дозволити бути в цьому легковажним. Відповідно розуміння того, що таке маніпуляція, фейк, фішинг тощо — те, що має бути абсолютно у всіх вікових категоріях. Це є запорукою нашого виживання як нації. Викликом для мене є висвітлення важливих тем живою, проте стриманою і не маніпулятивною мовою. Але тут теж не потрібно посипати голову попелом, адже ми маємо журналістські стандарти. У цілому я б сказала, що це вибудова балансу та пошук правди. 

Ви вже згадували вище новий проєкт, який запустили, «Зі своїми по суті», розкажіть про нього. 

— Насправді я приходила дещо з іншою ідеєю. Мені було цікаво попрацювати у чомусь новому, вийти за межі комфорту, щоби розвиватися. Не можу сказати, що я профі у форматі інтерв’ю. Але це те, що я вже робила тривалий час, тож було цікаво поекспериментувати. Я взагалі спочатку бачила це як програму, де б був представник/-иця іншої вікової категорії, хтось впізнаваний для нашої цільової аудиторії і ми у тандемі обговорювали б важливі теми, які є зараз в інфопросторі. Продюсерка Ірина Бубнова запропонувала формат дискусій. Я дуже обережно поставилася до цього. Адже навіть на етапі узгодження деталей проєкту на нарадах, я артикулювала те, що не бажаю тут сваритися. Я приходжу аби показати, що попри різні бачення, позиції тощо, ми все одно готові збиратися на одному майданчику й говорити. Ось ця загальна атмосфера і теза: «там де два українці, вже є три гетьмани», дуже зачіпає мене. Це маніпулятивна та стереотипна історія. Можна здогадатися звідки вона пішла. Ось цей образ українців як запальних людей, які швидко реагують, але не можуть грати у довгу, бо пересваряться між собою — гнітить і бентежить. Власне, з нашої назви «Зі своїми по суті» і випливає концепт: ми всі дуже різні, але ми всі свої. Навіть, якщо людина інших цінностей, системи координат з відмінними від наших понять, ми все-таки один народ, тож готові вибудовувати цю комунікацію. Цей проєкт про розмову, про діалог, про пошук якихось точок зіткнення, про можливість озвучити свою позицію та почути думки інших. Модерувати цю програму — дуже відповідально для мене. У цьому форматі мені ще є куди рости. Це дійсно виклик, але цікавий. 

Читайте також: Телеканал Суспільне Культура запускає новий проєкт «Зі своїми по суті»

Як підбираєте теми та героїв програми?

— Теми підбираємо відповідно до запитів суспільства. Направду, починати завжди легко, адже основні теми завжди на поверхні — мова, релігія тощо. Але загалом навіть переглядаючи стрічку новин, бачиш як ЗМІ роблять дайджести важливих подій. От читаєш і виокремлюєш для себе теми, які були вагомими цього тижня. Над цим працюємо спільно з командою.  Інколи навіть під час добору сперечаємося. Далі наступає велика робота гостьових редакторок. Це така філігранна робота, дуже відповідальна, адже потрібно памʼятати і розуміти хто про що говорив та що представляє. Часом гості очевидні. Інколи треба довше подумати, покрутити фокус. Важливо зазначити також, що у цих програмах не завжди будуть люди діаметрально протилежних позицій. Це можуть бути люди, які не мають чіткої позиції, але компетентні про це говорити і відкривати ті межі, які не доступні широкому загалу — фахівці, дослідники. Словом, робота з підбору гостей — це серйозне навантаження на книгу контактів наших гостьових редакторів. 

Чи чули або читали вже якісь відгуки глядачів?

— У межах цієї програми, відгуки на YouTube не читаю навмисне. Це не про зверхність. Я свідома того, наскільки відрізняються аудиторії телебачення та YouTube. Оскільки я працюю на телебаченні, то я маю давати контент саме телеглядачам. Звісно прикро, що немає «face to face» або засобу для комунікації, щоби отримати від них відгуки. Але є заміри показів того, як дивилися. Наразі вони ще не такі, як ми хочемо. Проте це нормальна ситуація для нового проєкту, адже глядачі призвичаюються до формату. Побачимо, як буде далі. Показник успіху для мене буде в тому, якщо в моєму селі мені казатимуть, що вони дивляться цю програму. 

Давайте ще повернемося до програми «Культурний інстинкт». Вона фокусувалася на соціокультурних аспектах війни. Яким чином ви з командою доносили важливі меседжі до широкої аудиторії, яка наразі переживає непрості часи? 

— У центрі «Культурного інстинкту» є конкретна людина — діяч, митець, який робить щось важливе у сфері культури, він є рушієм до змін. Як доносити? Старим дідівським способом — ротом. Я не вірю в те, що є дурний глядач, якому треба щось пояснити. Ти маєш говорити про реальне життя максимально простою мовою. Не спрощеннями та узагальненнями. Це має бути стандартний процес передачі інформації. Якщо говорити про місію журналістики, то ти не повинен бути експертом у всіх сферах, а маєш взяти тему, розкрити та зрозуміти її, запакувати у формат зручний для сприйняття і передати далі так, щоби людина зрозуміла про що йдеться. Споживач, який отримує повідомлення, передбачається, що не має стати фахівцем у цій галузі. Це про інформування та усвідомлення загальної освіченості. Або про зацікавлення, аби піти розбиратися далі у цій темі. Це достатньо прості алгоритми, тож журналіст має бути з людьми і говорити про них та для них. 

А як щодо лідерів думок до яких люди дослухаються? 

— Лідери думок мають певну спеціалізацію. Вони є фахівцями в окремих сферах. Є медійні люди як співаки, наприклад, чи є вони лідерами думок? Не знаю. Лідери думок — це інтелектуали, які мають фахову експертність у певній сфері. Але це не означає, що бувши політологом, він може говорити про енергетику. З цією задачею ЗМІ часто не справляються. Вмикаєш якийсь з інформаційних ресурсів, наприклад, YouTube і бачиш, як про питання економіки говорить політолог, чи як будь-яку людину вони  підписують політичним експертом. Тут вже мова про якісну підготовку журналіста до вибору гостей. Це теж складова роботи. Важливо говорити з фаховими людьми, які є спеціалістами у сфері, а не розмивати це коло, аби хтось щось прокоментував. 

А якщо пофантазувати, то з ким би ви хотіли провести бесіду в межах своїх проєктів? В одному з інтервʼю ви зауважували, що залюбки поспілкувалися б з Оленою Телігою. Хто, на вашу думку, зараз би став лідером думок?

— Мене захоплюють шістдесятники. Дуже вражає процес того, як з шістдесятника ти перетворюєшся в дисидента. Цікавить цей період, адже він фантастично інакший. Коли ти починаєш переосмислювати свою культурну спадщину і запаковувати її в, на той момент, сучасні сенси. Робиш це класно і талановито, а потім зникаєш у небуття. І зараз ми з великим подивом усе це для себе відкриваємо. Дуже цікаво, як в умовах виховання радянським союзом можна було вберегти і викохати свою українську ідентичність. Клуб творчої молоді «Сучасник», куди входила Алла Горська, то з ними усіма я б з радістю поговорила. Та й ще б багато з ким. Цікаво було б дізнатися оцю механіку, цей процес того, як воно все відбувалося. Люди які мали вирости радянськими — стали творцями вічного, достойного, крутого. Їхні роботи абсолютно фантастичні. Цікаво було б дізнатися, як вони до цього приходили попри все. Часто думаю, якими б ми були, якби всі ці люди мали розголос, мали можливість працювати у своїх майстернях, якби їх не придушували, якби їх не вбивали. Яким би тоді було українське суспільство?! Які б ми зараз мали наративи?! Як би виглядала наша мова!! Які б ми мали smalltalks?! Я зараз усім цим цікавлюся і приємно, що це суголосно з тим, що є у загальному доступі. На щастя, цього контенту зараз багато. Щоправда, мені бракує якісних артбуків з роботами митців. Хочеться мати потужні каталоги на полицях своєї бібліотеки. Але я думаю, що ми до цього прийдемо. 

Що читаєте, коли маєте вільну хвилинку? 

— Читаю багато, хоча інколи бувають періоди нечитуна, коли застрягаю на якійсь книжці, або коли дуже багато роботи і не можу переключитися. Зараз читаю «Стійкість» Еріка Ґрейтенса — історія про листування двох «морських котиків» з США. Один з них має залежності, серйозні проблеми з законом та з пошуком сенсу життя, а другий намагається розрадити та допомогти. І ось ця комунікація у сфері «рівний — рівному» та які взагалі постають виклики перед людиною, яка бачила жахіття й намагається вибудувати своє цивільне життя. Пізнавально дізнатися, які це думки та як герої про це говорять, за що вони тримаються, які поради дає автор. Вважаю, що такі книжки зараз мають читатися усіма, адже це те, з чим ми вже маємо справу, і круто мати на що спертися й базуючись на цьому, напрацьовувати своє. Впевнена, що й ми напишемо багато подібних книжок. Адже ми маємо цінний досвід, який потрібно конвертувати у щось теоретичне. Я для себе віднаходжу в цій книзі багато порад про стійкість. Інколи здається, що все це очевидно і лежить на поверхні, щось на кшталт: «Щоб досягти успіху, маєш наполегливо працювати». Це ніби всі й так знають. Тож круто, що в цьому листуванні героїв цей тезис вивірено працює в одну точку, й ти не просто вже знаєш це, а й усвідомлюєш. І звісно, мої особисті виклики по життю повʼязані з подоланням кризових моментів у житті, теж мені перегукуються, і я знаходжу в книжці для себе відповіді. Часто сперечаюся з нею, але загалом раджу почитати. У мене є місце в домі коло ліжка, де стоїть стосик книжок, які на черзі. Там на мене чекають: «Будденброки. Занепад однієї родини» Томаса Манна, «Щиголь» Донни Тарт, «Каста» Ізабель Вілкерсон, «Тривожні люди» Фредріка Бакмана, «Алла Горська: мисткиня у просторі тоталітаризму» Олексія Зарецького, «Промови та есеї» Вацлава Гавела, «Часосховище» Ґеорґі Ґосподінова. Також читаю багато дитячої літератури, адже маю трирічного сина. 

Якщо підбити підсумки щодо розмови про «Культурний інстинкт», то чи допоміг проєкт краще зрозуміти культурний ландшафт України, особливо в контексті війни?

— Думаю, це цикл потрібних розмов, які сформували такий собі щоденник. Тепер будь-коли можна буде відкрити й подивитися, в якому настрої та про що ми говорили, наприклад, рік чи два роки тому. Гадаю, в перспективі повертатися до цих розмов з дослідницько-порівняльною метою, буде дуже цінно. Вважаю, що це якісний і добре зроблений продукт. Над ним працювала велика команда. Говорячи про мету проєкту — розкривати особистість — то там були фантастичні гості, які реально будують цю країну. 

І важливо зауважити, як стрімко українці нарешті почали споживати свій контент.

— Так, ця хвиля несеться, можливо, десь втрачає свою динаміку, по-різному буває, але розкриття своєї ідентичності, того, ким ми є, як все це побудовано та як так сталося, — набирає обертів. Часом люди переходять на такий контент, адже ідеологічно відрубають усе російське, але зараз я не маю вже ілюзій, що є й інакші люди. Вони досі споживають російське і накручують там перегляди. Але це жахіття війни, яке вона несе, змушує замислитися над тим, хто ми і ким є. За що стоїмо і чому живемо у цій державі. І коли ти отримуєш відповідь за допомогою свого контенту, який розповідає про історичні періоди, передумови, причини, наслідки, ти раптом починаєш розуміти. Це дуже цінно. Тішуся, що кількість переглядів нашого контенту збільшується. Радію тому, як швидко розвиваються український YouTube, а також наші подкасти, що ти навіть не встигаєш усе відстежувати. Хай цього контенту ставатиме більше і буде здорова конкуренція.

А як гадаєте, чому зараз попри все, ми продовжуємо чути на вулицях російську мову, музику? 

— Нам потрібно дуже чітко артикулювати, що попереду на нас чекає величезна та виснажлива робота. Мені здається, що суспільству часто бракне усвідомлення, бо дуже хочеться, аби все це жахіття припинилося і я це розумію, адже сама бажаю, аби повернулися з війни батько моєї дитини, а також мій майбутній чоловік — він у піхоті Азову, і от на фізичному рівні я просто хочу, щоб все це припинилося. Але ж я розумію, що там величезне поле роботи. І окрім дитячого «хочу, щоб припинилося», є ще ось ця робота й усвідомлення того, що ми будемо ще стільки разів мати випадки, коли на будь-якому фестивалі класу А, чергова пропагандистка показує фільм про те, як вони бачать війну в Україні. Таких ситуацій буде ще багато, але нам треба зрозуміти, що ми тут для того, аби розказати правду: голосно та чітко звучати і мати вихід на цю світову аудиторію. І це неймовірна робота на всіх рівнях: дипломатичного корпусу, вищого керівництва держави, користувачів соцмереж, які зможуть написати якісні та грамотні пости англійською і так далі. Коли ми говоримо про російську мову, яка лунає у столиці, то треба зрозуміти чому люди це роблять. Звичка? Принципова позиція? Абощо? Розумію, чому покоління моїх батьків послуговуються російською або чому вони з людьми мого віку говорять так. Вже мало розумію, чому моє покоління говорить зі своїми дітьми російською. Проте дуже вірю, що вся ця робота, яку ми робимо зараз, буде наслідком того, що мої діти не матимуть потреби вживати ту мову, бо держава вже напрацювала систему, в якій є виключно українська. Але от процес викорінення з побуту російської — проходить нешвидко. Тож робити висновки ефективності нашої роботи зможемо років через 30, думаю. А всім хочеться офісу простих рішень. А не існує простих рішень у складних питаннях.

Якого контенту на вашу думку зараз не вистачає українському глядачу? 

— Якщо говорити про нестачу чогось, то це про кількість радше. У нас є все. Мені інколи здається, до прикладу, що якщо загине увесь світ, то виживуть таргани й українські видавництва (сміється). Але треба кількісно мати можливість перебивати той потік, який ще досі може доходити з-за поребрика, тоді усі процеси, які ми згадали вище, йшли б жвавіше. Тож контент є, але ж якби його було більше. Отже, над цим варто працювати. 

Фото — Анастасія Мантач

Вперше опубліковано на сайті yabl.ua.