28 тисяч — саме стільки українців, за даними Міністерства внутрішніх справ (станом на середину жовтня 2023 року), вважають зниклими безвісти через війну, розпочату Росією. Це не лише число в черговій статистиці — це люди, які опинилися в полоні, загинули внаслідок повномасштабного вторгнення або чия доля досі залишається невідомою. І якщо полон бодай дає якусь надію на визволення близької людини, то за загиблими залишається тільки невимовний біль і часто — місяці очікувань на повернення їхніх тіл для достойного прощання та вшанування пам’яті. Суспільно-культурний проєкт Ukraїner опублікував матеріал про фільм Суспільного.
Читайте також: Розслідувачі Суспільного презентували стрічку «Кльон» на Donbas Media Forum
Команда Суспільного у серпні 2023 року презентувала фільм-розслідування «Черга на прощання», у якому дослідила шлях, який під час повномасштабної війни доводиться проходити українським родинам, щоб забрати тіло рідних. Це вже далеко не перша документальна стрічка мовника, що звертає увагу на глибинні, однак малодосліджені проблеми війни.
Фото надане авторами фільму
Хто і як ідентифікує загиблих? Чи зробила Україна все можливе, щоб скоротити час очікування на повернення тіл? Хто відповідальний за налагодження міжнародної співпраці задля швидшого встановлення особистості військових і цивільних, які загинули на війні? На ці питання редакційна команда Суспільного шукає відповіді у своєму фільмі-розслідуванні.
«Кінець зв’язку»
— Їх тисячі — тих, чия дорога з-під завалу, з окупації, з підвалу або поля бою до гідного прощання займає довгі місяці, які переростають у роки, — слова, якими починається фільм «Черга на прощання».
Серед українців, які прагнуть гідно поховати своїх загиблих рідних, опинилася й головна героїня стрічки — Ірина Карась, дружина загиблого азовця. Авторка фільму «Черга на прощання» Ярослава Тимощук, яка, до слова, була літредакторкою збірки репортажів Богдана Логвиненка «Деокупація…», що вийшла у видавництві Ukraїner, познайомилася з Іриною завдяки Патронатній службі «Янголи Азову». Журналістка часто спілкувалася з жінками, які місяцями чекають від моргів на звістку про своїх безвісти зниклих близьких. Протягом цього часу можуть з’явитися хибні надії, що людина жива, тому горе настає повторно, коли смерть людини таки підтверджується. Проте історія Ірини, яка понад 14 місяців шукала тіло чоловіка й батька своєї десятирічної Насті, щоб гідно поховати його як героя, особливо вразила Ярославу:
— Мені хотілося розповісти цю історію, бо мені здалося, що тема [повернення тіл загиблих під час війни] не зовсім досліджена. До неї немає великої уваги, а вона дуже важлива, тому що вона про людей, які вже пережили велику втрату, і їх зараз занурюють у чергову гору цих поневірянь та очікувань.
«Янголи Азову». Фото: Арміяінформ
Чоловік Ірини, Євген Карась, служив в «Азові» ще з 2015 року, проходячи службу в Маріуполі. За день до повномасштабного вторгнення він попросив дружину разом із донькою на деякий час покинути місто й поїхати до сусіднього Запоріжжя. Ірина злилася й до останнього не хотіла сідати в полковий автобус «Азову», який мав вивезти сім’ї військових із Маріуполя. Утім, жінка з дитиною спинилися в родичів у Києві, а згодом поїхали на дачу до Фастова, що трохи більш як за 80 кілометрів від столиці. Уже за тиждень Маріуполь опинився в облозі. У місті точилися запеклі бої, в яких Євген брав безпосередню участь як командир снайперської бригади. Один із бойових виходів виявився для чоловіка останнім. Ірина отримала повідомлення з чужого профілю в інстаграмі 6 березня 2022 року: «Кінець зв’язку». Євген загинув наступного дня. Біля тіла чоловіка розірвався російський снаряд.
Відтоді життя Ірини перетворилося на нескінченні кола очікування.
Читайте також: Суспільне покаже документальний фільм про батальйон ветеранів-морпіхів «Штурм»
Пошук тіл загиблих на війні
Стрічка «Черга на прощання» нелінійно розповідає про всі етапи, що відділяють українські родини від повернення рідних, які загинули на війні. Перший — це пошук людини. Якщо військовий загинув на полі бою, його тіло намагаються забрати побратими, яким вдалося вижити, або ж бойові медики (часто повторно ризикуючи власним життям). Проте в «гарячих точках» це не завжди виходить. Так сталося і з Ірининим чоловіком. Побратими Євгена декілька разів намагалися забрати його тіло з поля бою, але їх щоразу накривали мінами.
Коли ж територію окуповують росіяни, самостійно забрати полеглих і зовсім неможливо. Повернути тіло вдасться лише через офіційні обміни між сторонами. Як свідчить досвід, Росія не поспішає обмінюватися загиблими. На відміну від України, РФ не вбачає цінності в людському житті, тому продовжує використовувати своїх військових як нескінченний ресурс. Тож процес ідентифікації полеглих українців та повернення їхніх тіл може розтягуватися на довгі місяці або навіть роки.
З початком російсько-української війни офіційно пошуком, ексгумацією та евакуацією тіл загиблих військовослужбовців почав займатися проєкт «Евакуація 200». Спочатку це була гуманітарна місія «Чорний тюльпан» від представників ВГО Союз «Народна Пам’ять». Вони шукали останки солдатів, які загинули на полі бою під час Першої та Другої світових воєн. У вересні 2014 року «Чорний тюльпан» спільно з Міністерством оборони України започаткували проєкт «Евакуація 200» під загальною координацією Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ. Із 2016 року «Евакуація 200» став окремим проєктом Міноборони, до якого вже не залучалися представники «Народної Пам’яті».
Гуманітарний проєкт ЗСУ «Евакуація 200» діє з 2014 року. Фото: Уніан
Із початком повномасштабної війни українське суспільство почало позбуватися всіх радянських рудиментів, зокрема маркувань «двохсотий» і «вантаж 200». Тож із серпня 2022 року проєкт «Евакуація 200» має назву «На щиті».
Під час роботи пошукової групи «На щиті». Фото: Новинарня
Під час зйомок фільму команда Суспільного долучилася до однієї з пошукових операцій у селі Мазанівка на Донеччині. Там тривали запеклі бої навесні 2022 року, під час яких зникли три десантники 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Суспільне разом із гуманітарною місією шукали військових у лісовій посадці під Мазанівкою. Ярослава розповідає, що попри те, що кожне тіло — це людина, яка колись жила, любила, мріяла, для когось подібні пошуки — вже рутина.
Фото надане авторами фільму
Першими на ділянку зазвичай заходять сапери, щоб дослідити територію й розчистити її від можливих вибухонебезпечних предметів. Ярослава каже, що пошукові місії — це завжди про ризик, адже їх проводять на віддалених від головних доріг територіях, до яких іще не дібралися працівники ДСНС. Спецгрупу пошуківців очолює військовий, який має приблизні координати, де востаннє бачили зниклих. Однак від цієї інформації не завжди є користь — радіус пошуків може зростати від кількохсот метрів до кілометрів. На жаль, жодні пошуки в Мазанівці й під Бражківкою на Слобожанщині, куди також їздила гуманітарна місія, так і не дали результатів.
Фото надане авторами фільму
Попри це Ярослава пояснює, що епізод про ці населені пункти — надзвичайно важливий для стрічки, адже розкриває тему шляху тіл загиблих додому із двох боків. З одного, він пояснює, чому ідентифікація проходить настільки довго та складно. З іншого — історія виходить на більш метафоричний рівень, бо демонструє, наскільки важливо боротися за повернення тіла рідної людини й достойно поховати його.
— Там нема життя, але вони (пошуковці. — ред.) намагаються шукати хоча б рештки [тіл]. Таким чином вони роблять теж велику річ для того, щоби зберегти пам’ять про загиблих.
Як відбувається ідентифікація
У травні 2022 року Ірину разом із донькою направили на ДНК-експертизу. Проте взяті зразки потрапили до бази лише у вересні, коли тіло її загиблого чоловіка повернули в Україну під час обміну. До результатів дослідження — «Вірогідність — 99,9 %» — мине майже рік. У кожному відділку поліції жінку перенаправляли в наступний, особову справу губили, а слідчі не виходили на зв’язок протягом кількох місяців. Кожен такий етап приносив Ірині нові труднощі та біль:
— Ти вмираєш один раз — коли стається найстрашніше. А потім ще раз і ще раз.
Та все ж у лютому 2023 року жінку повідомили, що є збіг ДНК із Настею. На березень призначили порівняльну експертизу. Приблизно у цей час в історію включилася редакція Суспільного, почавши у квітні зйомки фільму-розслідування. Ярослава розповідає:
— Ми почали знімати, коли в Ірини була тільки перша процедура ДНК-експертизи. Зазвичай їх дві: перша і порівняльна. Ми не мали певності щодо результатів — знімали Ірину ще під час пошуків [тіла], і до кінця [зйомок] вже вийшли до фіналу цього процесу.
Щоб провести ДНК-експертизу, рідні повинні звернутися у відділ поліції за місцем свого проживання й написати там заяву про розшук. Після того, як слідчий відкриє кримінальне провадження, кровний родич повинен здати зразки ДНК, щоб порівняти генетичний матеріал і з’ясувати, чи є збіги зі зниклою особою.
Трапляється, що кровних родичів у загиблих не залишилося. У такому разі, як пояснює поліція на запит Ukraїner, шансів ідентифікувати полеглу людину майже немає. Утім, кожен випадок експерти розглядають індивідуально, стараючись знайти хоч якісь зачіпки. До прикладу, якщо родичі за життя здавали ДНК-тест (для доведення батьківства, дослідження роду тощо), тоді поліція надсилає запит до потрібних інституцій та використовує ці зразки, щоб ідентифікувати тіло. Крім того, інколи правоохоронні органи стовідсотково певні, що конкретний предмет, із поверхні якого можна зібрати генетичний матеріал, належав загиблому. Тоді взяті ДНК-зразки, наприклад, із зубної щітки також використовують для проведення експертизи.
Повну версію статті читайте на сайті ukrainer.net.
