Суспільне розпочинає серію інтерв’ю з ведучими Новин Першого каналу Суспільного Мовлення. Перший, з ким ми поговорили, — В’ячеслав Афутін, який є незмінним ведучим на Суспільному вже понад 7 років. Усього ж досвід роботи журналістом — 14 років. За цей час неодноразово стикнувся з різними випробовуваннями: від ляпів у прямому ефірі до викликів під час війни. В’ячеслав розповів команді Суспільного про свою роботу на телеканалі Перший, життя в реаліях війни, недобросовісних журналістів та які внутрішні зміни спіткали його за час повномасштабного вторгнення.
«Не знаю, що може статися під час ефіру, щоб мене вибило з колії»
— З чого почалася ваша кар’єра журналіста та ведучого?
— За освітою я політолог-міжнародник. Однак на моєму курсі був і предмет журналістики, який вів професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. В один із днів після пари він у мене запитав, чи не хочу я перевестися до них в університет. Я відкинув цю думку через фінансове становище. Мабуть, це був перший дзвіночок, який змусив мене задуматися про журналістику. Далі, після випуску з університету та весілля, я на пів року переїхав з дружиною до її рідного міста — Луганська. Вона, до речі, допомогла мені знайти нову роботу вже на місці, бо працювала журналісткою і мала багато знайомих на місцевих телеканалах. Тамтешні редактори говорили, що я роблю гарні сюжети. Й вже після повернення до Києва я зрозумів, що хочу займатися тільки новинами та журналістикою.
— Як ви стали ведучим на Суспільному?
— Перед тим як стати ведучим на Суспільному, я вів рубрику економічних новин у ранковому шоу на телеканалі «Україна». Мій товариш, Владислав Грузинський із Суспільного, ще в 2016-му запропонував мені пройти конкурс на позицію ведучого новин на Першому телеканалі. Тоді у студії Суспільного мені дали текст, який я мав начитати на камеру. Та перед тим мене попросили його переписати, вочевидь перевіряли, наскільки я, як ведучий, можу адаптувати інформацію під себе. За два дні після конкурсу мені зателефонували й запросили працювати ведучим Новин на Суспільному.
— Що змусило вас змінити телеканал, на якому ви працювали раніше?
— Причиною стали ранкові ефіри. Мій робочий день тривав із третьої ранку до восьмої вечора. В такому режимі роботи я зміг витримати рік, але згодом зізнався собі, що більше не в змозі продовжувати. Я люблю Київ зранку, але тільки тоді, коли їду за кермом своєї автівки, за власним бажанням, а не тому що мені необхідно на студію.
Читай також: «Інший фах» на Суспільному — мотиваційні історії про зміну професії під час війни
— Чим починається та закінчується робочий день ведучого Новин Суспільного?
— Щоранку за сніданком я обов’язково читаю новини й переглядаю робочі чатики. Нерідко трапляються форс-мажори й мені доводиться замінювати одного з ведучих новин. Саме тому я намагаюся заздалегідь приїхати до офісу, хоча мій робочий день починається о другій годині. Перед ефіром ми з випусковим редактором обговорюємо, що буде під час випуску, які будуть “включки”, до чого треба підготуватися. Але зазвичай те, що ми плануємо, йде шкереберть. Життя вносить свої корективи, й від того, що планувалося, залишається половина. Після ефіру ми завжди дякуємо одне одному за роботу.
— Яким є ваш ідеальний вихідний?
— Мабуть, за кермом моєї автівки. Дуже люблю подорожувати. Наразі можу собі дозволити хіба що короткі поїздки в інші міста України. Наприклад, нещодавно я спонтанно запропонував своїй доньці з’їздити до знайомих у Кропивницький. До того разом зі сім’єю їздили в Чернівці, адже відправляли дочку в табір до Румунії від Суспільного, за що, до речі, дуже дякуємо. З інших захоплень — це вебдизайн. Я пройшов курс із цього напрямку і вже встиг попрактикуватися: створив сайт для дружини, де вона викладає свої в’язані вироби. Мені подобається 3D-графіка, малювати в цифрових програмах «Adobe», але це не комерційна історія. Я це роблю, бо мені подобається. Іноді щось можу викласти у своєму Інстаграм.
— Як часто стаються форс-мажори під час прямих ефірів та як ви з ними справляєтеся?
— Головне правило, яке я засвоїв за роки роботи ведучим, — це при будь-якому казусі під час ефіру треба мати «кам'яне лице» і вдавати, що так і треба. Буває, іноді злітає суфлер, і я не розумію, звідки читати інформацію, яку потрібно розповідати прямо зараз під час ефіру. За нормальних випадків у ведучого є ноутбук, у якому можна підгледіти текст, або ж колеги можуть підказати інформацію у баксліш, або, як ми звикли її називати, — “підслушка”. Однак бувало таке, що взагалі зникав зв’язок, і я сидів, неначе сліпе кошеня, й не розумів, чи я в ефірі та що робити далі. Такі випадки бувають часто, але це дрібниці, які не кожен глядач може розгледіти. Насправді я вже не знаю, що може статися під час ефіру, щоб мене вибило з колії.
Читай також: Як фінансувати культуру у часи війни — спецвипуск «Культури на часі» на телеканалі Суспільне Культура
«Ми не граємо на емоціях наших глядачів»
— Яка була ваша реакція на відеопідбірку ляпів під час телемарафону «Єдині Новини», в якій ви з’явилися аж два рази?
— Мені це відео показала донька, оскільки я не сильно сиджу в соцмережах. Можу сказати, що підбірка вийшла дуже смішною. Сам «ляп», до речі, полягає у звичайній технічній помилці. У нас сталася затримка в 10 секунд між двома ефірами, бо в той час були часті проблеми зі зв’язком по всій країні. Та цього часу цілком вистачає, щоб почати щось підправляти і вовтузитися.
Власне, коли ти в ефірі, то ти — обличчя телеканалу, і віддуваєшся за все: коли глядач вмикає телевізор, він бачить лише ведучого, і, можливо, ще сурдоперекладача. Ніхто не знає, скільки людей працюють за кадром — я підсумовую те, що проробила ціла команда. Насправді моя роль, як колись сказала одна з колег, — це «вишенька на торті», хоча мені не дуже подобається це висловлювання в порівнянні з моєю роботою.
— Чому ви не активні в соцмережах?
— Я не дуже люблю соцмережі, кількість лайків та дописувачів мені не цікаві. По-перше, в соцмережах кожен — «експерт» з усіх питань. Коли я не розбираюся в медицині, я туди не лізу. Коли я не розбираюся у військовій справі, я туди не лізу. Я слухаю людей, роблю свої висновки, але не висловлюю свою думку, тому що я не експерт. По-друге, будь-яку людину можуть звинуватити, навіть якщо вона зробила багато хорошого. До прикладу: Притула збирає багато донатів та допомагає армії, але все одно під кожним постом у нього є хейтери.
— Тобто ви не любите критику?
— Я не боюся критики. Це цілком нормально, але вона має бути обґрунтована. Наприклад, коли випусковий редактор каже мені, що треба було зробити інакше або сформулювати питання по-іншому. Нещодавно у нас в команді було обговорення дотримання журналістських стандартів. Федір Скрипник, директор департаменту моніторингу контенту та стандартів мовлення Суспільного, в якихось моментах критикував нашу роботу, але це було обґрунтовано, посилаючись на стандарти журналістики.
— Наскільки Суспільне відрізняється від інших медіа щодо дотримання журналістських стандартів?
— У нас своя філософія, своя ідеологія, в основі якої стоїть прозорість, чесність та доступність, а не привернення уваги аудиторії сумнівними методами. Телеканали знають, що ми подаємо інформацію без прикрас та «чорнухи», ми не граємо на емоціях наших глядачів. Коли моя колега перейшла зі Суспільного на інший телеканал, одне з перших питань до неї було: «А чи зможете ви після «білих новин» Суспільного писати так, як пишемо ми?». Насправді мене дратує, коли я бачу десь в медіа гучний заголовок, заходжу прочитати новину, а там взагалі нічого немає. Але я вже навчився: чим гучніша назва статті, тим менше інформації всередині.
Читай також: «Гітлер проти Пікассо» — на телеканалі Суспільне Культура
«Треба ставити крапку на зросійщенні»
— Як змінилось ваше ставлення до роботи ведучого Новин на Суспільному від початку повномасштабного вторгнення?
— Від 24 лютого я усвідомив важливість своєї роботи та колег-журналістів. Суспільне має гарний авторитет серед іноземних ЗМІ. На нас часто посилаються, якщо новини стосуються саме України. У наших новинах ми підкреслюємо, що русня б’є саме по мирних українцях, а не по військових об’єктах. Ми підкреслюємо, що саме удар російської ракети посеред ночі став причиною загибелі цивільних людей. І що такий випадок — не перший. Ми не займаємося пропагандою, а роз’яснюємо, що відбувається, адже дуже важливо розуміти контекст цієї війни.
— Як ви не втомились від постійного інформаційного потоку новин у реаліях війни?
— Коли все погано, коли вже втомився, коли хочеться «на морько», я одразу згадую людей, які сидять в окопах по коліно в багні. Коли Маркус (головний сержант 47 окремої механізованої бригади «Маґура» — ред.) розповідав, як він спав на трупах росіян, одразу і на «морько» не хочеться. Я хочу, щоб все закінчилося швидше. Війна була тут, під Києвом. Як можна втомитися від війни, яка прийшла у твій дім?! Я не розумію цього. Якщо ти втомився, то чого чекати від людей на фронті? Вони втомилися ще більше. Поставте себе на місце тих людей, які в окопах. Або на місце дружин, які втратили своїх чоловіків. З 2014-го до 2022 року я особисто не втратив жодної людини, і навіть поранених не було на Донбасі. З 24 лютого я вже збився з рахунку, скільки людей загинуло серед знайомих та наших колег із Суспільного. Це просто жах.
— Війна триває вже 9 років. Що ви відчули, коли вона тільки почалась у 2014 році?
— Коли захоплювали Крим, я був розлючений. Мене розбирала злість, коли почався Донбас. Всі переживали, всі дивилися, але з часом якось заспокоїлися. Особливо, коли перестали масово гинути люди, коли пройшло Дебальцеве. Ніби Донбас — це десь там. Мені здається, що тоді люди, серед них і я, думали, що більшість росіян усе ж таки за Україну. Але 24 лютого показало, що в росії таких людей немає. І тоді всі зрозуміли, що нам чекати нічого і треба ставити крапку на цьому.
Читай також: Японський режисер розповів Суспільному про досвід ядерної трагедії у Хіросімі
— Як війна змінила вас?
— З 2014-го року ми чули, що мова не має значення. Але зараз не 2014-й. Треба ставити крапку на зросійщені. Кілька років тому мені було потрібно написати текст російською мовою. А я не можу. Я вже мислю українською, тексти пишу українською, говорю українською. До якогось періоду я скептично ставився до українських фільмів, української музики, та це змінилося. «Люксембург, Люксембург» — один з останніх українських фільмів, який я можу порекомендувати до перегляду. Він супер. Зараз у мене плейлист складається з українських виконавців: «Один в каное», «Океан Ельзи», «Alyona Alyona», «Kalush Orchestra», «Совка»… Тартака люблю, класний чувак.
Суспільне Мовлення — найбільше незалежне медіа в Україні, до якого входять загальнонаціональні телеканали Перший та Суспільне Культура й радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, а також 24 місцеві телерадіокомпанії та супутниковий телеканал Суспільне Новини. Новини про Україну читайте на сайті suspilne.media та діджитал-платформах.
Фото — Володимир Шевчук, Анастасія Мантач
