Шеф-редакторка редакції розслідувань на Суспільне Новини Інна Білецька відверто поділилася, як це — місяцями розслідувати вбивства українців російськими військовими, створювати легенди та називати себе майором Леонтьєвою задля зізнань ймовірних убивць. Врешті-решт відстежувати тисячі сторінок в соцмережах, щоб викрити того самого підозрюваного.
Своїми думками Інна Білецька поділилася на сайті Цензор.нет.
Публікуємо повний текст.
Півтора місяця повномасштабного вторгнення ми жили як усі: тривоги, прильоти, пошук, де сховатися, новини, які жахають, нерозуміння перспектив, тривога. Ми — це невелика команда з семи людей, розслідувачі Суспільне Новини (Алла Садовник, Ганна Калаур, Олександр Стратонов, Світлана Коваль, Павло Ільчук і я) і наш режисер — Владислав Васильченко.
12 квітня стало по-справжньому страшно. Ми потрапили в Ірпінь і Бородянку.
Побачили людей, які майже півтора місяця не можуть оговтатися від окупації. Ми плакали усією командою. І дівчата, і хлопці. А потім ніби завмерли. Все, що ми бачили, все, про що чули, – було занадто, щоб могти це переживати. Ми заглибилися у розслідування. Розслідування рятували. Коли ти системно, година за годиною, день за днем, з короткою перервою на сон вивчаєш особливості влаштування ворожого війська, передивляєшся десятки годин відео з військових навчань і читаєш гігабайти публікацій з сотнями тисяч коментарів на life.journal, ти стаєш машиною.
5 березня окупанти розстріляли сім’ю Чікмарьових у Бучі. Вижив лише батько, втративши ногу. Коли стоїш у світлій кімнаті, яка належала хлопчакам п’яти і дев’яти років, серед машинок, фотографій, іграшок, дбайливо розвішаного дитячого одягу, то розумієш, що втрата їхніх життів стає для тебе особистою втратою. Той клубок в горлі не відступає уже 10 місяців. За вікном дитячої — подвір‘я церкви. Ось там зліва сусіди поховали згорілі рештки Клима, Матвія та їхньої мами Маргарити. Справа на церковному подвір’ї — довгі рови братських могил.
Фільм "Буча 22" журналістів-розслідувачів Суспільне Новини про вбивство російськими військовими родини Чікмарьових у Бучі
Розслідуючи вбивство Чікмарьових у фільмі "Буча 22", ми мали лише одну зачіпку і мізерний досвід в OSINT (Open source intelligence — розвідка на основі відкритих джерел). Нам потрібно було встановити, якому підрозділу належить БМД (бойова машина десанту) з бортовим номером 715. Ці цифри снилися. Все крутилося навколо цих цифр. Я називала їх частіше, ніж імена колег. Ми знайшли. Причетними до вбивства Чікмарьових найімовірніше є десантники з-під Пскова — легендарний своїми завойовницькими походами — 104-й полк 76-ї дивізії — передовики десантно-штурмових військ нашого ворога.
Потім було багато російських смітників, списки ймовірних підозрюваних на тисячі осіб, розгадка настінних схем, біль ягіднянського підвалу, де заручниками тримали майже все село (фільм "Щоденник вцілілої"). І запитання: "Як увесь подібний біль переживають нації, які зіткнулися з рашизмом?". І сором, що ми десятиліттями проявляли до них так мало співчуття, надавали їм так мало підтримки. І ненависть, яка росте в тобі. Ненависть, яка змушує запитувати себе: чи можеш ти за таких обставин, з цими знаннями залишатись журналісткою.
Під час розслідування трагедії в селі Ягідне на Чернігівщині (фільм "Щоденник вцілілої")
Українські журналісти — не відсторонені незалежні спостерігачі. Це і наша війна. Чи можемо ми бути незаангажованими? Не можемо. Але це і не потрібно. Російські воєнні злочини, на жаль, настільки жорстокі й очевидні, що не доводиться ні підсилювати емоцію, ні згущувати барви, ні перебільшувати.
Та все ж у мені боролась ця моя журналістська "білопальтечність" у питанні розмов з російськими військовими. Я хвилювалась, чи етично, телефонуючи їм, представлятись кимось з російського військкомату чи штабу і вигадувати службові розслідування. Водночас я розуміла, що жодних інших шансів здобути потрібну інформацію немає. Як тільки черговий російський військовий підіймав слухавку, журналістка Білецька щезала, на її місце приходила майор з російським прізвищем Лєоньтьєва, нахабним тоном і єдиним прагненням – витягнути все, що можливо. Мені це вдавалося. Але дуже хотілося помитися. Дуже хотілося набрати ще раз і вилити увесь біль, нагнути матюків і проклясти. Я змушувала себе зупинитись.
Я телефонувала тим, кого, по крихтах збираючи інформацію, встановлювали мої колеги. Алла Садовник і Ганна Калаур останнім часом буквально живуть в російських соцмережах. Більшість російських військових закрили профілі, але їхні дружини, діти, батьки бувають менш обачними. Дівчата поринають у світ z-ток і викривленої реальності, у світ, де "війна — це мир", у світ, який як кіно з черговою антиутопічною історією. Чесно, не знаю, як їм вдається зберігати здоровий глузд. На пошук кожного окремого військового йдуть довгі тижні. В наших чатах і пам‘яті наших телефонів сотні фотографій. Ми максимально збільшуємо фото, придивляємось. Передивляючись відео, порівнюємо особливості рухів і ходи. Ми так добре вивчаємо їхні обличчя, що вони нам сняться. І в якийсь момент несміливе "здається схожий" трансформується в "погляньте, у нього шрам ледь помітний під губою", а потім "ніс такий же, підборіддя з ямкою, шрам, він, це точно він". Але на цьому ти не можеш зупинитись, твої очі тебе можуть обманювати, дівчата передивляються усі акаунти друзів, і в котромусь — часто сотому — знаходять підтвердження перебування конкретної людини в Україні й участь у війні, або доказ служби в конкретній частині.
Під час розслідування розстрілу волонтерів, які везли допомогу тваринам у притулок (фільм "Буча: розстріл на Києво-Мироцькій")
Журналістика під час війни рятує. Як на мене, це одна з найкращих професій, щоб не збожеволіти, почуватися корисною, бути учасником визвольної війни. Ще б знайти слова для тих, хто втратив рідних. Зараз слів підтримки бракує. Усі вони – якесь кострубате банальне співчуття, бо горе, яке принесла війна, неможливо поміряти, прийняти, осмислити. Знайти б ці слова. Перемогти. Поїхати з зібраними нами доказами, свідками в Гаагу. І довіку пам‘ятати тих, хто став жертвами воєнних злочинів, за кожним з яких стоїть не лише прізвище "путін", а й інші "тімашенкови", "макарєнки", "досягаєви".
Нам пощастило у кількох кейсах з хорошими слідчими, людьми, які зацікавлені в нашій роботі, які сприймають її як допомогу і цінують те, що ми робимо. Всі зібрані докази, всі наші викриття ми передаємо правоохоронцями і вони стають доказами у справах.
Подивіться наші розслідування. Вам буде важко, але ви отримаєте надію, що зло може бути покараним.
- "Буча 22" — про пошук журналістами військових РФ, що розстріляли сім’ю в Бучі
- "Щоденник вцілілої" — на основі щоденника однієї із заручниць російських військових описані 28 днів виживання людей з Ягідного у підвалі місцевої школи.
- "Записи під вишнею" — про дитячого письменника Володимира Вакуленка, якого викрали та вбили російські окупанти на Харківщині.
- "Буча: розстріл на Києво-Мироцькій" — про розстріл російськими військовими молодих волонтерів, які відвозили допомогу в притулок для тварин у Бучанському районі на Київщині.
Головне фото — Анастасія Мантач
Вперше опубліковано на сайті censor.net
From journalist Biletska to Major Leontieva: about investigative journalism during the war
Inna Biletska, Editor-in-Chief of the Investigative Editorial Office at Suspilne News, shared her thoughts on what it was like to spend months investigating the murders of Ukrainians by the russian military, creating legends and calling herself Major Leontieva to get confessions from the alleged killers. Eventually, she monitored thousands of social media pages to expose the same suspect.
Inna Biletska shared her thoughts on Censor.net.
Here is the full text.
For a month and a half of the full-scale invasion, we lived like everyone else: air raid alerts, air strikes, searching for a place to hide, horrifying news, lack of understanding of prospects, anxiety. We are a small team of seven people, Suspilne News investigators (Alla Sadovnyk, Anna Kalaur, Oleksandr Stratonov, Svitlana Koval, Pavlo Ilchuk and myself) and our director, Vladyslav Vasylchenko.
On 12 April it got really scary. We got to Irpin and Borodianka.
We saw people who have not been able to recover from the occupation for almost a month and a half. We cried as a team. Both girls and boys. And then we seemed to freeze. Everything we saw, everything we heard about was too much to bear. We went deeper into the investigation. The investigation saved us. When you systematically, hour after hour, day after day, with a short break for sleep, study the peculiarities of the enemy army, watch dozens of hours of videos from military exercises and read gigabytes of publications with hundreds of thousands of comments on life.journal, you become a machine.
On 5 March, the occupiers shot the Chikmarov family in Bucha. Only the father survived, losing his leg. When you stand in the bright room that belonged to the boys aged five and nine, among the cars, photos, toys, and carefully hung children's clothes, you realise that the loss of their lives becomes a personal loss for you. That lump in my throat hasn't gone away for 10 months. Outside the nursery window is the churchyard. On the left, neighbours buried the burnt remains of Klym, Matvii and their mother Marharyta. On the right, in the churchyard, there are long ditches of mass graves.
The film Bucha 22 by Suspilne News investigative journalists about the murder of the Chikmarov family in Bucha by the russian military
When investigating the murder of the Chikmarovs in the film Bucha 22, we had only one clue and little experience in OSINT (Open source intelligence). We needed to find out which unit owned the BMD (armoured fighting vehicle) with the tail number 715. We were dreaming about these numbers. Everything revolved around these numbers. I mentioned them more often than the names of my colleagues. We found it. Most likely, the paratroopers from Pskov - legendary for its conquest campaigns - the 104th Regiment of the 76th Division, the foremost airborne assault troops of our enemy, were involved in the Chikmarovs' murder.
Then there were many russian dumps, lists of possible suspects for thousands of people, unravelling wall schemes, the pain of the Yahidne basement, where almost the entire village was held hostage (the film Survivor’s Diary). And the question: “How do nations that have faced ruscism survive all this pain?” And the shame that for decades we have shown them so little compassion, given them so little support. And the hatred that grows in you. The hatred that makes you ask yourself whether you can remain a journalist under such circumstances, with this knowledge.
During the investigation of the tragedy in the village of Yahidne, Chernihiv region (film Survivor’s Diary)
Ukrainian journalists are not detached independent observers. This is also our war. Can we be unbiased? We cannot. But we don't need to be. russian war crimes, unfortunately, are so brutal and obvious that there is no need to intensify emotions, thicken colours or exaggerate.
But still, I struggled with my journalistic judgement when it came to talking to the russian military. I was worried whether it was ethical to pretend to be someone from the russian military enlistment office or headquarters when calling them and inventing an internal investigation. At the same time, I knew that there was no other way to get the information I needed. As soon as the next russian military officer picked up the phone, journalist Biletska would disappear, replaced by a major with the russian surname Leontieva, a cheeky tone and the only desire to get everything possible. I managed to do it. But I really wanted to take a bath. I really wanted to dial again and pour out all the pain, swear and curse. I forced myself to stop.
I called those whom my colleagues had identified gathering information bit by bit. Alla Sadovnyk and Anna Kalaur have been literally living on russian social media lately. Most of the russian military have closed their profiles, but their wives, children, and parents are less cautious. The girls are immersed in a world of z-talk and distorted reality, a world where “war is peace”, a world that is like a film with another dystopian story. Honestly, I don't know how they manage to keep their sanity. It takes weeks to find each individual soldier. There are hundreds of photos in our chats and in the memory of our phones. We enlarge the photos as much as possible and look at them closely. Watching videos, we compare the peculiarities of movements and gait. We study their faces so well that we dream about them. And at some point, the timid “it looks similar” transforms into “look, he has a scar barely visible under his lip”, and then “the nose is the same, the chin with a dimple, the scar, it's him, it's definitely him”. But you can't stop there, your eyes can deceive you, girls look through all their friends' accounts, and in some - often the hundredth - they find evidence of a particular person's stay in Ukraine and participation in the war, or proof of service in a particular unit.
During the investigation of the shooting of volunteers who were bringing aid to an animal shelter (film Bucha: Shooting on Kyievo-Myrotska Street)
Journalism saves during the war. In my opinion, it is one of the best professions to not go crazy, to feel useful, to be a participant in the liberation war. I just wish I could find words for those who have lost their loved ones. Now there are not enough words of support. All of them are some kind of clumsy banal sympathy, because the grief that the war brought is impossible to measure, accept, comprehend. I wish I could find those words. To win. To go to The Hague with the evidence and witnesses we have collected. And to remember forever those who became victims of war crimes, each of whom has not only the name Putin behind it, but also other Timashenkovs, Makarenkos, Dosiahaievs.
In several cases, we were lucky to have good investigators, people who are interested in our work, who perceive it as help and appreciate what we do. All the evidence we collect, all our disclosures, we pass on to law enforcement, and they become evidence in cases.
Take a look at our investigations. It will be hard for you, but you will get hope that evil can be punished.
- Bucha 22 – about the search by journalists for the russian military who shot a family in Bucha.
- Survivor’s Diary – based on the diary of one of the hostages of the russian military, it describes the 28 days of survival of people from Yahidne in the basement of a local school.
- Notes Under the Cherry Tree – about the children's writer Volodymyr Vakulenko, who was kidnapped and killed by the russian occupiers in Kharkiv region.
- Bucha: Shooting on Kyievo-Myrotska Street – about the shooting of young volunteers by the russian military who were delivering aid to an animal shelter in the Bucha district of Kyiv region.
Main photo by Anastasiia Mantach
First published on censor.net
