Лада Соколюк народилася у Києві в родині артистів з вадами слуху. Вона переконана, все найкраще, що сталося в її житті, саме завдяки жестовій мові — від омріяної роботи на телебаченні та знайомства з непересічними людьми до власної родини.
Читайте також: Суспільне й Національний комітет спорту інвалідів України підписали Меморандум про співпрацю
В інтерв'ю пані Лада розповіла про перший досвід перекладу виступів музикантів на фестивалі Atlas Weekend, роботу в телестудії на UA: ПЕРШИЙ та слабкі сторони освіти для дітей з порушенням слуху в Україні.
Пані Ладо, насамперед поділіться враженнями від участі в одному з найбільших музичних фестивалів України?
— Відверто, було лячно (сміється). Бо ж Atlas Weekend — мій перший досвід роботи на подібних фестивалях, але, сподіваюсь, не останній. Коли організатори розповіли нашій команді перекладачів української жестової мови про задуманий соціальний проєкт «Дивись як чутно», я спочатку сумнівалась, чи це справді зацікавить людей з порушеннями слуху. Однак уже з перших днів зрозуміла, як сильно помилялася. Щоб «почути» артистів, щодня до зони із перекладом приходили понад півсотні фестивальників з вадами слуху, які драйвували з усіма.
Особливо запам’ятався виступ гурту «Воплі Відоплясова», коли ми всі запалювали під дощем. Круто працювати з музикантами, які дають сильну емоцію та впевненість у тому, що вони роблять. Це — надпотужна влада над людьми.
Ще один епізод назавжди врізався у мою пам’ять. Трапився він під час виступу NK з піснею «Попа як у Кім», яку перекладала моя колега. Ми ж з іншою колегою стояли поза сценою, де говорили про вплив професійної жестової мови на спільноту. І коли настала черга приспіву з цим пікантним словом, перекладачка продемонструвала високий рівень культури жестової мови. Тобто у мові жестів, як і у звичайній, є різні варіації цього слова — від грубих і вульгарних до етично допустимих. Саме останній і використала перекладачка, показавши рухом слово «сіднички». Погодьтесь, воно навіть естетично привабливіше. Цікаво те, що дівчинка років п’яти, яка стояла неподалік, весело повторювала цей рух. Ось так правильно підібраними рухами ми певною мірою і виконуємо важливу місію з розвитку української культури жестової мови.
Хоч це був ваш перший досвід, але бачачи реакцію глядачів з вадами слуху на ваші жести, здається, вони були максимально занурені у свято музики. Розкажіть, як готувались до фестивалю та чи виникали складнощі?
— Коли ми отримали від музикантів необхідні сетлисти (перелік композицій музиканта, які заявлені на заході — прим. ред.), то слухали їх майже безперервно. Бо навіть якщо ти знаєш пісню напам’ять, все одно маєш її прослуховувати мінімум 5 разів кожні 5 годин, щоб вибудувати необхідний субпереклад, щоб вона пульсувала в тобі. Тому навушники я майже не знімала, а телефон доводилося заряджати двічі на день.
У випадку з гуртом «ВВ» я вивчила всі 5 заявлених пісень, щоб зробити все максимально якісно і передати необхідні емоції.
Інколи, звісно, шкода, що оцінити неочікувані ходи, вдало підібрані настрої та нові фішки перекладу може тільки перекладач. Адже людина з вадами слуху бачить зміст, а людина, яка чує, — рух. Все складніше, ніж здається (посміхається).
Але було надзвичайно приємно чути слова подяки від глядачів та організаторів. Не хизуюсь, проте нашу команду навіть називали неофіційними хедлайнерами фестивалю. Це висока похвала для нас.
А як це — передавати музику жестами?
— Ми як перекладачі наполягаємо на розвитку культури жестової мови. Це наша професійна любов. Та ніхто ніколи нас не просив показувати жестами музику, не було такого запиту. Вперше це трапилося саме на Atlas Weekend, коли американська колега Амбер Головей, яка й винайшла систему адаптації музики для глухих людей і людей із порушенням слуху, провела нам невеликий тренінг. Випробували ми себе вже під час виступів діджеїв. Звісно, спочатку почувалася ніяково, бо за 30 з гаком років у професії подібного досвіду ще не мала. Але в якийсь момент у мені спрацювала емоція, яка зламала мої бар’єри й потребу тримати себе в руках. Я навіть не знала, що так можу (сміється).
Упродовж семи днів ми багато імпровізували, цікаві жестові ходи часто приходили зовсім несподівано. Наприклад, барабани, сирени чи звуки гелікоптера. Хтось придумав класно показувати «баси», хтось «верхи», якісь інші фішки. Скажу відверто, за ці дні у нас навіть з’явилася своя українська музична жестова мова.
Читайте також: Суспільне й Українське товариство глухих підписали Меморандум про співпрацю
Мабуть, робота у телестудії дуже відрізняється від роботи на подібних заходах.
— Так, різниця у надзвичайно сильному фідбеку. Хоча свою роботу на UA: ПЕРШИЙ я люблю і ціную, та навіть моя родина вже не дивується, коли мене показують по телевізору. Дехто з них не пам’ятає життя, коли мене там не було. Проте з фестивалем — це як полетіти в далеку Австралію. Щось зовсім інакше.
І справді, ви частина великої команди UA: ПЕРШИЙ вже не перший рік. А пам’ятаєте, як починали свій професійний шлях?
— Як би сказала дівчинка акторів, які чують: удома звучала гарна українська мова. Оскільки я дитина артистів з вадами слуху з відомого театру міміки та жесту «Райдуга», в моєму випадку вдома користувались дуже красивою жестовою мовою, де естетика руху у спілкуванні одне з одним була піднята на високий рівень.
А перекладачкою я стала досить цікаво. Ще бувши школяркою, батьки під час літніх канікул віддали мене на курси перекладачів жестової мови. Там випадково почула, що тренери також допомагають із працевлаштуванням. Тоді ж, у 15 років, я й почала свої перші перекладацькі кроки в технікумі художньої промисловості, де допомагала дітям з вадами слуху.
Ще за 2 роки я вступила до інституту, потім закінчила магістерську, проте залишилася працювати за своїм покликанням. Насправді всі перекладачі — фанати жестової мови. Це ще й елементарно зручна річ, коли в гучному метро або в кріслі стоматолога замість слів розмовляєш із близькими жестами.
А з Суспільним (до 2017 року — Національна телерадіокомпанія України — прим. ред.) я познайомилась у 19 років, коли виграла київський конкурс перекладачів, а потім посіла друге місце на всеукраїнському конкурсі, де мене й помітили.
На вашу думку, наскільки добре в Україні розвинена інклюзивна сфера? І що потрібно ще зробити?
— Я не дуже компетентна в темі інклюзивності людей з обмеженням руху, але щодо людей з вадами слуху відповім. Глухі люди — це достатньо тісна спільнота. І справа не в тому, що їх небагато, а в тому, що зазвичай вони виховуються в інтернатах, де про нормальну освіту, на жаль, говорити зарано. Хоч цього вони потребують як повітря, рівень їхньої освіти катастрофічно знижується. Тому важливо, щоб школа краще готувала дітей з вадами слуху до життя, аналізувала європейський досвід. Бо не тільки світ має бути адаптованим, люди з порушенням слуху через навчання також мають бути адаптовані до нього.
Фото — Анастасія Мантач
