Є таке слово «джаггернаут». Це неологізм не тільки для україномовних людей, а й для англомовних. Походить це слово із санскриту і використовується тоді, коли потрібно описати силу, непереборність якої вища за будь-які людські уявлення. 14 лютого і День святого Валентина якраз такою силою наділені. Йдеться передовсім про комерціалізацію кохання, про тонни молочного шоколаду та плантації червоних троянд, якими міряються закохані й навіть не дуже закохані в онлайнах та офлайнах. Валентинівський джаггернаут породжує свого антивалентинівського брата-близнюка. І бажання відсторонитися, проігнорувати та забути «день, в який ми святкуємо любов» стає непереборним. Утім, здається, в наші пандемічні часи варто спробувати сказати Дню святого Валентина «так». У цю найдовшу зиму варто припустити, що це недосконале свято може стати ще одним джерелом звичайного людського тепла. Тож UA: Радіо Культура ризикує і пропонує додати дрібку цукру в наші вишукані смаки — питає про любов у письменника, поета, перекладача, громадського діяча, музиканта й радіоведучого Сергія Жадана. Слухати повну версію розмови тут.
Читайте також: UA: Радіо Промінь запускає великий проєкт нової української музики
Біблійні Марія та Йосип
Мені цікаво працювати з Біблією як з метатекстом, як з певною енциклопедією казок та історій. Для мене це середньовічний ремісничий принцип, коли ти береш давно відомі сюжети й пробуєш зробити свою 125-ту копію тієї самої картини. І виходить відлуння того, що вже прозвучало. Так ти працюєш з надзвичайно глибоким і давнім контекстом. Можеш щось своє додати або не додавати. Це цікава робота стилістично, інтонаційно і фахово.
А якщо говорити про «Життя Марії», то це сюжет не зовсім канонічний і стосується скоріше не чотирьох Євангелій, а Протоєвангелія Якова. Сюжет не став канонічним, бо був занадто особистісним, саме тому на цей сюжет не надто покладалися. Себто святе сімейство сприймалося надто по-людськи, надто легко в них було побачити звичайних людей. Саме так, занадто особистісно, занадто по-людськи, цей сюжет найбільше проявився в моїй книжці «Життя Марії». Тут дуже явні відлуння циклу Рільке «Життя Марії», але і циклу робіт Дюрера (ксилографії з циклу «Життя Марії» і копії сучасника Дюрера — Маркантоніо Раймонді, виконані у техніці гравюри, зберігаються в Харківському художньому музеї — прим. Олени Гусейнової). Мені цікаво працювати з сюжетом Марії та Йосипа саме крізь призму побутової історії, цікаво відчитувати їхню історію як історію стосунків. Це симпатично в плані суб'єктивності. Ось ти пишеш — і Євангеліє перестає слугувати збіркою законів та постулатів, а набуває додаткової затемненості. І з'являється загадка. З’являється місце для сумніву, для рефлексії. Чи були Марія та Йосип закохані? Я так не спрощував. Я б йшов через вірш Рільке «Сумнів Йосипа», це останній вірш Рільке, який я переклав. Росіяни переклали цей вірш як «Гнів Йосипа» (перекладач Володимир Мікушевич — прим. О. Г.) — німецька мова дозволяє такий переклад. Це дуже відомий епізод, багато разів розказаний та промальований, момент прийняття Йосипом ситуації, в які і обурення, і гнів, і страх. Мені дуже цікава сама природа цього страху і як потім цей страх переходить у прийняття, і ця мінливість страху, в якому і підозра, і сумнів. Саме тому в моєму перекладі не гнів, а сумнів Йосипа. В цьому вірші можна шукати ключ до незловживання спрощеними формулами про «закоханість Марії та Йосипа». Себто Рільке дає нам такий дивовижний зразок канонічної наявності, такої як у середньовічному чи ренесансному живописі, коли ти маєш дотриматись канону: зобразити Марію саме так — саме в такій позі, в такому одязі й з такими фігурами обабіч, разом з тим у межах цього канону. Зате маєш можливість додати щось своє і це найцікавіше — поєднувати канонічне та своє особисте. Марії завжди багато в тому, що я пишу і в тому, що я перекладаю.
Зараз я завершую перекладати книгу Брехта (книжка вийде у травні 2021 року — прим. О.Г.), в якого біблійна тема теж присутня. Один з перших його циклів називається «Псалми» — дивовижне переосмислення псаломних текстів, спроба все це інсталювати в його уявлення про поезію. Тема Різдва в нього теж виникає і це цікаво, тому що Брехт був комуністом, марксистом, перекладав «Капітал» гекзаметром. Дуже химерний був його комунізм. У циклі «Псалми» є вірш «Марія», і там Марія народила Ісуса саме як месію бідняків, себто комунізм проступає крізь християнські символи. Чому в нас заповідалася розмова про любов, а ми опинилися в розмові про Різдво? Мені здається це не суперечить одне одному. Ми можемо говорити про любов з позиції віри, де Бог є любов, але мені здається ми й далі говоримо про цю людську любов, як у Брехта, де Різдво — це ще одна історія про загальнолюдську рівність та братерство.
Читати:
-
Цикл «Життя Марії» Райнера Марії Рільке
-
«Вибрані вірші» Бертольда Брехта в перекладі Сергія Жадана
-
«Життя Марії» та «Антену» Сергія Жадана
Лицар та його Прекрасна Дама
Куртуазне кохання, в якому є безнадійно закоханий лицар і недоступна прекрасна дама. Така от проста діалектика бажання та заборони, ми бажаємо забороненого саме тому, що це заборонено. Сюжет лицарської любові, поклоніння прекрасній дамі, неймовірно цікаво інтерпретується в українській поезії. Я б хотів згадати Юрія Андруховича і його сюжети з циклу «Середньовічний звіринець», у яких так добре чути відлуння прози Рільке (йдеться про «Повість про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке», переклад Юрія Андруховича 1993 року — прим. О. Г.). І ще одне осмислення цієї теми хотів би згадати — цикл Михайля Семенка «Гімни св. Терезі». Цей цикл можна відчитувати як дійсно канонічний текст, себто поет закоханий у святу, її зображення, і це таке середньовічне захоплення недосяжним ідеалом. Проте, з іншого боку, Семенко дає достатньо підстав, щоб ставитись до цього з іронією. Це і зараз не дуже характерно для української поезії, а тоді це було щось нове й незбагненне. До Семенка ніхто не дозволяв собі такого іронічного зниження. Думаю, що це один з найсильніших його циклів, пік Семенкової поетичної творчості. До Семенка ніхто не наважився б писати про любовний екстаз, любовну феєрію, і при цьому ховати усміх. А він демонструє, як по-різному можна оспівувати свою кохану. Себто читач ніколи не буде певен, чи відбувається це поклоніння «на повному серйозі» чи це його деконструкція. Ця амбівалентність Семенка — вона фантастична. Дуже цікаво, що українські поети, між якими відстань у понад 5 десятиліть, думають про лицарську, середньовічну любов, про стосунки між чоловіком та жінкою, в яку він закоханий. І про те, фізичні чи все-таки метафізичні це стосунки. Бо ця жінка і її тілесність часто дуже умовні. Чи потрібна така любов сучасним поетам? Не знаю. Але знаю, що про таку любов дуже легко писати. Багато молодих поетів починає писати тому, що в їхньому житті з'являється така дама, до якої вони бояться підійти й запросити її на танці чи в кіно. Але не бояться написати про неї вірш і заховати його потім під подушку.
Читати:
- Цикл «Середньовічний звіринець» Юрія Андруховича
- Цикл «Гімни св. Терезі» Михайля Семенка
Українські поети 1920-х та їхні жінки
Ми бачимо не сам цей час і середовище, а певне їхнє віддзеркалення. На превеликий жаль, у нас не так багато свідчень про цей період, бо «старший брат» дуже сильно підчистив спогади, листування, щоденники. Ті речі, які здатні сказати набагато більше, ніж інтерпретатори. Втім, Харків, харківські поети та їхні харківські жінки — це страшенно цікаво. Моя «улюблена» любовна комбінація Харкова 1920-х? Наприклад, любовна історія Володимира Свідзінського. Його любовні вірші. Це певне екстатичне служіння прекрасній дамі, з витримуванням дистанцій, з оспівуванням, з тихим служінням. Це страшенно цікаво.
Але мені, напевно, більш близький Володимир Миколайович Сосюра з його любовною розірваністю та розхристаністю. З його любовними віршами й любовними присвятами. І з тим, як він інколи плутає жінок, яким він ці вірші присвячує. Це страшенно харківська історія. Загалом я дуже люблю його автобіографічний роман «Третя рота»: він неймовірно відвертий, місцями навіть невиправдано. Можна лише уявити, чим керувався автор, коли він дописував цей текст уже в повоєнні часи. Але це дуже точне свідчення про той час, не так фактологічно, як емоційно. Себто що з ними всіма там робилося і як вони переживали ці події. Тому для мене любов у Харкові 1920-х років — це Сосюра, який запрошує Наталю Забілу на побачення на цвинтар, а замість неї приходить її чоловік Сава Божко з пістолетом.
Читати:
- «Ліричні поезії» Володимира Свідзінського
- «Місто», «Сніги», «Золоті шуліки», «Третя рота» Володимира Сосюри
Любов-ініціація: Арагорн і Арвен
Кохання неземної жінки та земного чоловіка. Жінка відмовляється від вічного життя заради земного кохання. Проходить ініціацію і входить у світ смертних. Це історія про відданість. Про зречення дуже важливих речей, про самопосвяту, служіння. Про вибір. Це трагічна історія. В українській літературі — це «Лісова пісня» Лесі Українки. Себто сюжет дуже поширений, але в Толкіна і не могло бути не поширених типологічних сюжетів, тому що геніальність його трилогії в тому, що він взяв усю міфологію, всю класичну європейську культуру і все це переніс в уявний світ Середзем'я. Там більшість історій має дуже глибоке коріння та велику кількість віддзеркалень у європейській літературі, в сакральних текстах, у живописі, переказах, міфології.
Історія Арагорна й Арвен — це історія про взаємопов'язаність світів. Про важливість любові як такої. Про те, що любов є первинною. Можливість втратити все, що в тебе є, можливість загибелі, втрата безсмертя, втрата вищого статусу, втрата сакральності може бути виправдана. Виправдана знайденою любов'ю.
Це дуже красивий сюжет він красивий тим, що дає надію там, де надії ти не бачиш. Оця любов, яка «варта всього», ця її самодостатність, дає шанс побачити світло там, де історія виглядає цілком тьмяною і зовсім не передбачає просвітлення. Така от надія відчаю.
Читати:
- «Володар перснів» Дж. Р. Р. Толкіна
- «Лісова пісня» Лесі Українки
- «Затоплений дзвін» Герхарда Гауптмана
- «Русалонька» Г. Х. Андерсена
Він і вона: лірика шістдесятників
Дуже цікаво подивитися, як у шістдесятників у поезії розвивається любовна тема. Я фанат Вінграновського, але крім цих екстатичних любовних віршів, були й інші прекрасні лірики. Поезія Дмитра Павличка була емоційно відвертою та новаторською. Ліна Костенко всенародну любов завоювала саме любовною поезією. І це такі коректні, стримані любовні тексти. Там немає екстазу, втім, є щемкість і приватність, із якими легко співвіднести свій досвід. Костенко в силу універсальності своїх текстів потрапляє дуже точно в больові точки, так, що людині завжди легко приміряти ці вірші на себе. Скажімо, Емму Андієвську так не приміряєш. Ще ж Василь Симоненко, поет, закорінений у попередню традицію, але тексти його були свіжі, чутливі та відкриті. Але Вінграновський стоїть окремо. Шедевральність його любовної лірики — у ледь вловимій алогічності того, що він робить. Цей програмний вірш «Цю жінку я люблю». Ось він починає з розповіді про любов і з’являються жнива і чай Цейлону, і ти не можеш все це дешифрувати. Напевно, це якась така екзотика, яка додає цій любовній історії іншого регістру. Це фірмове суміщення несумісного Вінграновського, коли сповідь селянина, який закохався в сусідку, перетворилася на рапсодію. Це банальна історія переноситься в універсальну площину, і любовну, і лексичну, й емоційну. Думаю, це й робить вірші Вінграновського великими. Але зверни увагу, жінку цю майже неможливо уявити, вона майже абстрактна, така розчинена в космічній мелодії. Це максимальний Я-центризм. У стилістиці Маяковського. Я стою посеред світу. Все, що існує довкола, існує, бо я за ним спостерігаю. Світ рухається тільки тому, що я про нього пишу. І про жінку він так пише, він пише не про неї, а про свою любов до неї. Фактично, він і є головним героєм своєї любовної лірики.
Читати:
- «Цю жінку я люблю» Миколи Вінграновського
- «Таємниця твого обличчя» Дмитра Павличка
- «Над берегами вічної ріки» Ліни Костенко
- «Задивляюсь у твоє обличчя» Василя Симоненка
Розмову вела Олена Гусейнова
Фото Анастасії Мантач
Вперше опубліковано на Yabl
