Травень 25, 2020
Про роль журналіста в часи гібридної війни та епохи постправди — інтерв’ю з лауреатом Премії Ґонґадзе Павлом Казаріним
21 травня визначили лауреата Премії імені Георгія Ґонґадзе. Ним став журналіст, публіцист та ведучий політичного токшоу «Зворотний відлік» на суспільному телеканалі UA: ПЕРШИЙ Павло Казарін. Якою він бачить роль журналіста в часи гібридної війни та епохи постправди — у короткому інтерв’ю UA: Українське радіо.
Читайте також: Лауреатом Премії Ґонґадзе в прямому ефірі UA: КУЛЬТУРА став Павло Казарін
Якою, на вашу думку, має бути журналістика в умовах гібридної агресії Росії та яка роль журналіста?
— На мою думку, журналістика має кілька важливих завдань. По-перше, вона повинна доступною мовою розповідати про складні речі, нічого не спрощуючи. А по-друге — упорядковувати хаос сенсів. Водночас маємо розуміти, що сьогодні, на відміну від 40–60-х років, ми живемо не в епоху дефіциту інформації, а коли її навіть більше ніж потребує глядач чи читач. І в цьому просторі «білого шуму» журналістика повинна контекстуалізувати інформацію — не тільки повідомляти про події, а й наголошувати, які з них справді важливі, як вони пов’язані між собою і про які тенденції в суспільстві свідчать.
Суспільне радіо й телебачення попри свою вагу самотужки не можуть створити здорове інформаційне середовище для всіх українців. Чи є вихід із цієї ситуації?
— Насправді наша країна залишається, так би мовити, аналоговою — майже сімдесят відсотків населення досі отримують інформацію тільки з телевізорів, які вони дивляться і які належать великому бізнесу в Україні та фінансово-промисловим групам. Хочу нагадати, що на вітчизняний медіапростір значний вплив мають росіяни, як приклад — медійний холдинг, який належить Вікторові Медведчуку, або портали на кшталт «Страна.UA», або вплив блогера Шарія. Це все — російський медіапростір, російське бачення України, спроби нав’язати українцям російське бачення української внутрішньої політики. Чи можна якось зупинити це? Я не маю відповіді, тому що багато значить те, хто саме платить у країні за контент. На жаль, Україна — не багата країна Східної Європи, у нас споживач не звик платити за контент, тому за нього сплачує хтось інший. Окремі медіа існують на гранти, які надають різні товариства, деякі медіа отримують фінансову допомогу з Москви, від Кремля, інші — із бюджету, як Суспільний мовник. Спроби медіа бути бізнесом не працюють у ситуації, коли наша країна залишається «країною бідних людей».
Минулого тижня активно обговорювали інтерв'ю Дмитра Гордона з Наталією Поклонською та Ігорем Гіркіним. У суспільстві розгорнулася дискусія, чи може журналіст брати інтерв’ю в терористів та окупантів. Яка ваша думка?
— Це складне запитання, і в мене буде складна відповідь. По-перше, не вважаю Дмитра Гордона журналістом. На мій погляд, усе життя він займається шоу-бізнесом. А іноді взагалі заробляє не дуже порядно — ми пам’ятаємо, коли він рекламував усіляких екстрасенсів та лікувальні пірамідки. На мою думку, це була етична катастрофа, так не можна робити. Я не вважаю його колегою. Він — як метрдотель від світу шоу-бізнесу, який навчився колись хитати головою під час інтерв’ю. Тому жодного сенсу — із журналістського погляду — у тому, що він робить, не бачу. Під інтерв’ю маємо розуміти два типи: це — або сповідь, або — проповідь. Надавати простір для проповіді потрібно тільки тим, хто має велику суспільну легітимність. Тобто не бачу нічого поганого в тому, аби надати такий медіапростір для Любомира Гузара. Інший жанр інтерв’ю — сповідь — коли журналіст готує складні запитання й тиснутиме на свого візаві, щоб не дати йому уникнути відповіді. І коли готуєш такі інтерв’ю, треба чітко розуміти мету — для чого це робиш. Якщо лише для того, щоб отримати додаткових підписників і збільшити перегляди на ютубі, тоді ви вже працюєте в бізнесі. Вважаю, що інтерв’ю можна брати в будь-кого, та є два великих «але». Перше — ви маєте розуміти, навіщо це робите, і друге — не робити інтерв’ю в прямому ефірі, а наприклад — на диктофон.
Фото: UA: Суспільне мовлення та Премія імені Георгія Ґонґадзе