3 грудня відзначають Міжнародний день людей з інвалідністю, започаткований Генеральною Асамблеєю ООН 1992 року. Він має на меті залучити держави до подальшої інтеграції осіб з інвалідністю в суспільство, привернути увагу до проблем цих людей, захисту їхніх прав, гідності й добробуту.
Суспільний мовник стоїть на засадах інклюзивності, хоч українське суспільство поки що не звикло до людей з інвалідністю на вулиці, у громадських закладах та й просто — поруч, в одному інформаційному просторі. Ми поставили кілька запитань ведучій спортивних програм на Суспільному Дар’ї Кузнецовій, яка багато часу спілкується зі спортсменами-паралімпійцями та намагається разом із героями програми про інклюзивність «Разом» зруйнувати стереотипи й показати життя цих людей, яким воно є щодня.
Чи маєте ви можливість порівняти, як висвітлюють тему інклюзивності в Україні та за кордоном?
— Минулого року ми їздили з навчальним візитом до NHK, суспільного мовника Японії. І в межах стажування нас спеціально возили до Осаки. Я цікавилася цією темою — японське суспільне має інклюзивний напрям мовлення. Бачили, як у студії знімають програму, де шестеро ведучих мають інвалідність. Це не була програма про інклюзивність, це було звичайне саркастично-розважальне шоу. І я вам скажу, що Україна точно до такого не готова, тому що там люди з інвалідністю насміхаються над іншими людьми з інвалідністю, і в принципі в тому й сенс. Вони показують, що вони такі самі люди, що можна й посміятися іноді над собою і так далі. Але, ну серйозно, для українців це був би просто шок. Усі б кидалися помідорами в екран і кричали: «О господи! Ви принижуєте людей з інвалідністю!» — тому що в нас ментально закладено, що їх треба жаліти, що вони такі всі біднесенькі. Але це не так, це неправильно. Треба ставитися до них так само, як і до самого себе. Але ми до цього поки йдемо, а для чорних жартів в ефірі — ще зарано.
Чи було стажування в Японії корисним для вас?
— Здобутий в Японії досвід був цікавий і корисний, але поки, на жаль, не може бути використаний. Сподіваюся, що скоро Україна до цього прийде. Тому що від інвалідності ніхто не застрахований. Якщо отримаєш інвалідність, не дай боже, то що далі — сидіти в чотирьох стінах і жаліти себе? Це не вихід. Треба жити далі, пробувати й вчитися. І це класно, що є в кого вчитися. В Україні є люди, які борються за те, щоб і Київ, й інші міста ставали доступнішими.
Я була в Лондоні 2012 року — люди з інвалідністю там просто скрізь. І не тому, що їх більше ніж в Україні. Ні, просто в них є всі умови. Хоча й вони теж нарікають, що в них недостатньо умов, але вони можуть спокійно їздити в метро без допомоги, вони пересуваються вулицями, вони всі були глядачами на Олімпійських іграх, не Паралімпійських — а саме на Олімпійських. Є спеціально зроблені для них і входи, і місця для спостерігання за змаганнями, парки. Усе-все-все пристосовано настільки, що вони почуваються частиною соціуму. І нині так скрізь у Європі.
Цього року спортивна редакція Суспільного зняла проєкт про інклюзивність. Чому ідея виникла саме у вас?
— Наша спортивна редакція співпрацює з паралімпійським комітетом України. Суспільний мовник підписав меморандум із ним, ми співпрацюємо вже давно й плідно. Також у нас постійно триває робота з Національною асамблеєю людей з інвалідністю України. Спортивна редакція і, зокрема, я дуже багато працюємо з паралімпійцями. Ми багато спілкуємося й, звісно, за стільки років почули чимало нетипових історій. Наприклад, паралімпійці-атлети казали: «А в мене є друг — він фотограф, і дуже успішний, хоча в нього немає руки». Тому й з’явилася ідея показати, як люди з інвалідністю можуть реалізуватися, причому не лише в спорті. Дуже хотілося показати нашим глядачам, що люди з інвалідністю — це такі самі люди, як ми всі. І в них також є життя й інтереси.
Тому й виник проєкт «Разом»?
— Ми створили унікальний проєкт, тому що такого ще не було на українському телебаченні. Це унікальні люди, це дуже класні історії, і це позитивно. «Разом» — тому що ми всі маємо вчитися співіснувати одне з одним, хоча нині цього ще не вміємо. Ми в жодному разі не хочемо викликати жалість до наших героїв. Навпаки, це role model — приклади для наслідування.
Ми не хотіли цією програмою показувати приклад, як треба — ми хотіли розкрити наших героїв якомога більше й показати, що такі люди є, із ними можна й варто спілкуватися, тому що вони такі самі, вони можуть розповісти багато цікаво, можуть багато чого навчити. Та навіть просто от у побутових речах! Ми приїжджали додому до Юлії Батенкової-Бауман (українська біатлоністка та лижниця — прим. ред.), я з нею спілкуюся давно, але вперше ми разом були на кухні й готували обід. У неї немає руки, і вона мені показала кілька прикольних методів нарізання картоплі. І я тепер удома так роблю! Тому що це справді набагато зручніше. І це класно!
Що під час роботи над проєктом вразило найбільше?
— Мене взагалі важко чимось вразити. От редактори думали, що коли я побачу Антона Дубішина — нашого першого героя програми «Разом», то в мене буде візуально «смачний», як кажуть наші режисери, шок. Але я їх розчарувала в цьому. Так, він, звісно, виглядає не так, як усі, але щойно ти побачиш його очі — розумієш, що це звичайна людина, така сама, як і ти. Так, є проблеми з тілом, йому треба допомагати в багатьох аспектах життя, але все, що він може робити сам — це його досягнення. Нині він допомагає волонтерам, навчається в інституті «Україна», сам пише повідомлення у Фейсбуці й може подзвонити — він багато всього може, незважаючи на те, чого він фізично позбавлений. І мене він абсолютно не шокував. Він мене навіть приємно здивував, тому що я справді не сподівалася, що він так багато всього вміє. Він розумна, цікава, весела людина.
Як сприймають людей з інвалідністю, яким потрібна допомога?
— У нас був експеримент, коли знімали сюжет з Антоном. Сенс був у тому, що він сидів у візочку, біля нього на землі лежав його телефон — ми хотіли побачити, скільки людей зупиниться, щоб йому допомогти. Сам він не просив про допомогу спочатку, тому ми звертали увагу перехожих на телефон. Дуже звертали увагу діти, підходили ближче — Антон їм подобався. Тобто це справді була цікавість, тому що такої людини вони раніше не бачили. Їм було цікаво подивитися, доторкнутися до нього. Але найчастіше реакція людей у Києві була така: бачать щось, що викликає увагу, і починають іти швидше, удаючи, що нічого не трапилося. Думаю, це наша спільна проблема, тому що ми іноді за звичкою просто не помічаємо того життя, яке є навколо. І можна було дуже багато чого дізнатися, але все-таки набагато комфортніше вдати, що ти не бачив, не чув і побіг.
Коли знімали цей експеримент, я чула, як мама доньці каже: «Ні-ні, проходь, не дивися на нього, ця людина...» Я навіть не можу повторити, у мене язик не повертається сказати «урод»! Це що, передається?! У тебе ж маленька дитина, і ти їй таке вже нав’язуєш! Ну як? Він же не винний у тому, що з ним трапилося. Але він розуміє, скільки всього може, і використовує себе на максимум. І це найкрутіше в житті. Якби кожен із нас використовував себе на максимум, думаю, що ми жили б у якійсь мегапросунутій країні.
А як бути, коли не знаєш, потрібна людині допомога чи ні?
— Якщо їм потрібна допомога, вони й попросять, і розкажуть, як допомогти, тому що це дуже важливо. Можна намагатися допомогти — і зробити гірше. Людям з інвалідністю на візочках треба допомагати одним чином, людям із порушеннями зору по-іншому. Вони самі все знають й обов’язково розкажуть, чим ви можете їм допомогти. Насправді люди з інвалідністю часто звертаються по допомогу, тому що в українських містах багато проблем із доступністю, і навіть найактивніші люди з інвалідністю в деяких місцях просто не можуть обійтися без сторонньої допомоги. Якщо вони звернуться, головне — просто виконувати чітко їхні настанови й нормально спілкуватися. Можна ж просто підійти та запитати, як справи й так далі. Але в нас іноді настільки бояться таких людей, що просто ніяковіють і мовчать, а насправді це ж нічого страшного, це ж точно така сама людина, як і ти. І ти можеш спокійно запитати, а навіщо ви сюди приїхали, а як ваш день минає — звичайні запитання, які люди в принципі ставлять одне одному щодня.
Серед людей з інвалідністю багато насправді, я не побоюся цього голосного слова, героїв. Тому що вони долають дуже важкий шлях, аби прийти до тієї точки, на якій перебуваємо ми всі. От ми рухаємося до якихось своїх завдань і постійно нарікаємо на лінощі, на те, що тяжко чи сьогодні погода не така, а ще й страшно. Звісно, постійно страшно виходити із зони комфорту. Але ж людям з інвалідністю потрібно не просто щодня, а щохвилини виходити із зони комфорту! Якщо ти хочеш, наприклад, навчитися діставатися до кухні, ти маєш це робити щохвилини, докладати зусиль та йти до цієї кухні. А для нас це менше ніж хвилина. Після знайомства з людьми з інвалідністю переоцінюєш іще й себе, і свої можливості та розумієш: коли тобі хочеться понити, то краще брати себе в руки і йти до мети. Особисто мені саме вони показують, що треба позитивно мислити, тому що без позитивних думок ти ніколи нічого не досягнеш. Позитивних думок і важкої роботи, звісно.
Чи маєте якісь межі чи моральні застороги, коли працюєте з людьми з інвалідністю?
— Звісно, коли запускаєш проєкт, аналогів якого немає, це складно. Я пишаюся тим, що в мене багато друзів з інвалідністю. Тому в цій програмі («Разом» — прим. ред.) я не лише ведуча, а й фахівчиня у зв’язках із людьми з інвалідністю й, можливо, десь і моральна цензорка того, що робити можна, а чого не можна. Тому творчий процес під час зйомок — це завжди дискусія та обговорення. Ми дійшли до певного формату. Ми не хотіли цього пафосу, як у реаліті-шоу комерційних каналів, і тому в нас вийшли історії. Це не класична сюжетна лінія, а більше за прикладом ВВС. Ми починаємо із середини, тобто з найцікавішого, і даємо затравочку на те, що щось уже було перед цим і щось буде наприкінці. І так рухаємося, тому що ми не хочемо, щоб наших героїв жаліли, ми не хочемо, щоб люди вимикали телевізор із поганим настроєм, але, звісно, викликаємо й емоції. Герої самі собою викликають емоції, але ми іноді просимо їх подати все без прикрас. Вони щиро розповідають про своє життя. І ми теж, щоб це побачили й глядачі. Власне, фішка цієї програми в її щирості, тому ми нічого не прикрашаємо. Ми не ставили перед собою завдання зробити шоу. І насправді для Суспільного мовника важливо, щоб саме такі проєкти існували.
Якось під час лекції від представників ВВС наш ментор запитав: «Навіщо ви робите цей проєкт?» Відповідаю: «Тому що нам подобається. Придумали — робимо». Він каже: «На ВВС є цілий департамент, який робить такі проєкти. Ми за квотою маємо якийсь час надавати людям з інвалідністю. У нас люди не хочуть, але роблять, тому що так треба. Політика каналу цього вимагає. А у вас… я здивований. У сенсі — ви хочете?» Я сказала, що тому, що наші герої класні! Я постійно борюся з людьми, які кажуть, що тема інвалідності означає сльози. У нас це взагалі не сльози. У нас — це історії успіху, історії життя, часом дуже веселі історії. У нас усі усміхаються, усе нормально, життя триває. Не треба ніколи здаватися. От смерть — це вже все, це вже жодного виходу немає. А коли ти ще живий, значить у тебе, як мінімум, ще два варіанти, куди рухатися і як!
Фотографувала Анастасія Мантач
Спілкувалася Анастасія Обертас
