Віктор Петрович закінчив Львівський національний університет ім. Івана Франка. На запорізьке (тоді ще державне обласне) телебачення прийшов наприкінці 2013 року. З грудня 2018-го — ведучий ранкового шоу на UA: ЗАПОРІЖЖЯ.
Коли ти зрозумів, що займатимешся журналістикою?
— Я ніколи не думав, що це буде саме тележурналістика. Писав всілякі «памфлєти», віршики любовні, і це мені допомагало в житті… Та я себе до кінця журналістом і не вважаю: якщо тебе не «били» можновладці за те, що ти їм насолив, якщо вони тебе не цькують у соцмережах — то ти поки ще не до кінця журналіст.
На телебаченні я місяць працював як стажер. Тут завжди були дві проблеми: бракувало людей і не могли їх нормально взяти. Моя перевага — я мав профільну освіту. Це досі величезна проблема нашої організації — журналістська освіта. Хоча, як на мене — освіта зовсім не те, що робить тебе журналістом. Людина може мати знання в іншій галузі, і це їй знадобиться в журналістиці більше ніж просто сидіти й слухати викладачів, що треба писати чесно. Хоч на практиці виходить зовсім інакше.
Ти мав таку практику?
— Я працював у розважальній царині, у мене не було політичних тем. Лише одного разу, уже наприкінці Майдану, ми робили політичну програму. Запросили гостей, а вони почали «ватні» тези пхати. І наші друзі подумали, що це був замовлений ефір. А ми не добирали саме таких гостей. Від слова — «узагалі». Це були громадські діячі, чиновники, просто люди, які мають авторитет у місті... Це був неприємний досвід.
Для тебе на Суспільному щось змінилося порівняно з обласним державним?
— У плані ідеології, у плані подання матеріалу все кардинально змінилося. Особливо з дотриманням стандартів журналістики, на чому ми робимо акцент. По суті — це критичне мислення. Ти перевіряєш джерела й повідомляєш чиюсь думку не як факт, а саме як думку. І тут треба пояснити аудиторії: навіть якщо певні люди — політики, журналісти й блогери — їм дуже подобаються, це зовсім не означає, що в цих людей достатньо компетенції в певній темі. Словом, це змушує задумуватися над тим, що ми знаємо й чи знаємо взагалі що-небудь, і що повідомляти, і як відокремлювати факти від оцінок.
Звісно, одна з найбільших заслуг — відсутність «джинси». Пам’ятаю, на минулих виборах «джинси» було стільки… Було соромно, що ти працюєш на каналі, де в новинах виходять просто поспіль випуски «джинси». Але насправді Суспільне — це не просто відмова від «джинси» й впливу на канал ззовні. Це ще й фільтрування того, що ти подаєш і як це подаєш. Це складний процес.
Що для тебе найкраще в роботі на телебаченні й що найгірше?
— Найкраще, мабуть, те, що ми намагаємося подавати об’єктивну, достовірну інформацію. Мені подобається, що в нас у ранковому ефірі йдеться про здоровий спосіб життя, спорт, дієти. Це медичні поради, чесні наукові тези. Без якихось «натирайтеся шкіркою ананаса опівночі й будете молодими». Тільки те, що дають поважні видання, із дослідженнями, із науковим обґрунтуванням. І це мені до вподоби.
А з того, що ні… Мені не подобається отримувати мало грошей. І деколи буває професійне вигорання. Здається збоку, що вийти й говорити в ефірі — просто. День-два можна. А коли ти говориш по дві години тиждень, місяць, два місяці, і щодня в прямому ефірі, і намагаєшся не повторюватися, бути цікавим — ти просто виснажуєшся, дуже сильно.
Як ти рятуєшся, які способи перезарядитися знаходиш?
— Як ви рятуєтеся від емоційного вигорання — емоційно вигораю. Та ти ніяк не врятуєшся від цього. Тільки відпочинок, позитивні емоції. Часом вигораєш, а часом з’являється нове дихання. І найкращі ліки — шукати щось цікаве, що резонує з тобою, твоїм світоглядом. Проблема в тому, що те, що резонує з тобою, не обов’язково резонує зі світоглядом глядачів. І доводиться виходити із зони комфорту, розкривати теми, які тобі важко розкривати. Наприклад, Голокост. Ранковий ефір про Голокост — це дуже тяжко. Або коли гості розповідають про соціальну допомогу: що стається в житті людей, як виганяють із дому, як матері з дітьми йдуть від кривдників... Не зовсім ранкова тематика, але актуальна. І про це треба говорити. Не все ж розказувати про мій улюблений космос…
Це не метафора?
— Ні, космос люблю. Люди давно намагаються пізнати світ і зрозуміти, який він. Хтось, наприклад, дізнається з релігії: Бог — наді мною, він остання інстанція в цьому світі. Мені ці відповіді здаються надто простими. І тому мене захопив космос. Якщо не помиляюся, тридцять мільярдів світлових років — діаметр нашого Всесвіту. І ми в ньому — навіть не піщинка. І це цікаво: ти масштабуєшся й розумієш, що багато є подій і законів у космосі, які складно збагнути. Просто тому, що наш мозок еволюціонував в умовах Землі й ми сприймаємо інтуїтивно предмети середнього розміру, які рухаються із середньою швидкістю. Нам важко уявити швидкість світла, величезну швидкість планет і розширення Всесвіту. Мені це дає розуміння, що людське життя немає взагалі жодного особливого сенсу, місії. Планета п’ять мільярдів років рухається навколо своєї осі, і людство можливо вимре, а планета далі буде рухатися. Декому це дає підставу впасти в депресію.
А тебе це не пригнічує?
— Ні, тому що людина вільна обирати своє призначення сама. Їй не треба йти за якимись канонами, за якимись ідолами. Людина вільна вибирати все, що вона хоче в цьому світі. Я, чесно кажучи, дуже сподіваюся, що доживу до того часу, коли людство знову висадиться на Місяць і полетить на Марс. Не для виживання. А тому, що це просто круто.
Який проєкт або ідею ти хотів би реалізувати?
— Я б хотів популяризувати урбаністику, зацікавити нею багатьох людей. Здається, урбаністика — красиве слово, на язику — наче смаколик. Насправді все дуже просто й приземлено — це наука про те, як зробити місто комфортним для людей. Наприклад, Запоріжжя — зовсім некомфортне. Можна ховатися від цього, розповідати, що в нас енергія Хортиці, що ми любимо це місто, що тут спогади, і шукати інші виправдання, але промахи в урбаністиці Запоріжжя — факт. Їх можна й треба виправляти. Дуже круто було б показати людям, наскільки на їхнє життя впливає місто, психологічно, емоційно. Люди не помічають навіть, що почуваються щасливішими або пригніченішими від того, чи зручно їм у місті. Якщо Запоріжжя буде за якістю життя як якийсь умовний Амстердам — ніхто ж не переїжджатиме до Києва.
Маєш захоплення, не пов’язані з роботою?
— Маю. На яких не заробляю, а на які витрачаю гроші. Це спорт. Алтимат фризбі. У нас дві команди в Запоріжжі. Ми їздимо на змагання, орендуємо зал, тренуємося, складаємо програми. І трохи ображає ставлення нашої влади до аматорського спорту. Байдужість. Десь попіаритися — так! («Ми кубки купили», «ми допомогли».) Але масової підтримки, пропаганди аматорського спорту немає. А насправді аматорський спорт — важливо. Тому що це спорт для здоров’я, для активного відпочинку, класних емоцій. Він потрібен, аби створювати здорову традицію. Хороший аматорський спорт — це те, що має підтримувати держава.
І фінальне — де ти знаходиш сили вставати рано й вести ранковий ефір? О котрій прокидаєшся?
— О п’ятій. І це ще не дуже рано. Складно тільки лягти вчасно, не завжди вдається. Насправді людина — біологічний вид, який дуже добре пристосовується. Я завжди прокидався рано. Це мій ритм життя.
Розмовляла Марія Максимова
Опубліковано в газеті «Запорізька правда» від 29 серпня 2019 року
